Книга Балтиморів - Жоель Діккер

— Мамо! — вигукнув я.

— Ох, Маркі, ні для кого ж не секрет, що твої брудні труси валяються по всенькій кімнаті, — сказала матінка.

— Дякую, пані Ґольдман, ви дуже люб’язні, — сказала Александра. — А тепер ми пройдемо до Маркусової кімнати. В нас чималенько завдань, які треба виконати. У мене він ще й як попрацює.

І я попровадив її до кімнати.

— Так зворушливо, що твоя мама називає тебе Маркі, — сказала вона.

— Не смій так мене називати.

— І я була б рада, якби ти показав мені свої іграшки.

Моє навчання з Александрою полягало в тому, що я цілував її з язиком і гладив її перса. Я був страшенно збуджений і заразом боявся, що зараз до кімнати ввійде матінка, щоб почастувати нас бісквітами. Та вона жодного разу не зайшла. Тоді я гадав, що це випадковість і мені пощастило, та тепер я розумію, що, либонь, недооцінював матінку, адже вона була недурна і не хотіла заважати синові тішитися його першим юнацьким коханням.

Матінка була в захваті від Александри. Мої оцінки підскочили вгору, і я знову здобув свободу.

Незабаром я вже збував усі вихідні в Нью-Йорку. Коли її матері не було вдома, Александра запрошувала мене до себе. Відчуваючи, як калатає моє серце, приходив до її дому. Вона відчиняла двері, брала мене за руку і провадила до своєї кімнати.

У моїй уяві Александра довгенько асоціювалася з репером Тупаком. Вона повісила його величезний постер над своїм ліжком. Ми падали на матрац, роздягалися, і я бачив Тупака, що дивився на нас згори і показував великого пальця, благословляючи мене. Досить сьогодні почути по радіо одну з його пісень, аж у мені, як ото в собаки Павлова, прокидається рефлекс і я знову почуваюся з нею вдвох, голий у ліжку. Адже це Александра навчила мене кохатися, і, мушу сказати, в цьому ділі я виявився вдатним хлопчиною. Почувався я чимраз упевненіше. Приходив до їх кімнати, вітався з Тупаком, ми звільнялися від одягу і розпочинали наші пестощі. Після сексу ми довго розмовляли. Вона вбирала простору футболку, скручувала товстеньку самокрутку з конопляним зіллям і випускала дим у вікно. Авжеж, вона навчила мене і марихуану курити. Коли я зморений і насилу тримаючись на ногах повертався до Монклера і сідав удома до вечері, матінка ледве помітно всміхалася й питала: «То як почувається крихітка Александра?»

Я так ніколи й не дізнався, хто з Ватаги Ґольдманів перший пізнав радощі кохання. З Александрою я просто-таки не міг говорити про Вуді й Гіллеля. Мені здавалося, ніби я їх зрадив. Та й треба було зважати на її бажання не казати нікому про наші стосунки.

Часом я бачив, як вона після уроків гуляла зі старшими хлопцями. Я не зважувався підійти. Мене охоплювали страшенні ревнощі. У кав'ярні я казав їй:

— Що то за бовдури, з якими ти ото водилася?

Вона сміялася.

— Пусте. Просто друзі. Нічого особливого. Не так серйозно, як з тобою.

— А можна якось і мені погуляти разом із твоїми друзями? — питав я.

— Ні. Ти не повинен казати про нас.

— А чому? Адже ми вже чотири місяці разом. Соромишся мене чи що?

— Годі вже казитися, Маркусику. Ліпше буде, як ніхто про нас не знатиме.

— А звідки ти знаєш, що я нікому не казав?

— Та знаю вже. Бо ти інший. Ти хороший хлопчина, Маркусику. Ти не такий, як усі, й у цьому твоя приваба.

— Перестань називати мене Маркусиком!

Вона всміхалася.

— Добре, Маркусику.

*

Наприкінці весни 1996 року Патрик Невіль, що вже давненько хотів перебратися до Нью-Йорка, щоб бути ближче до своєї доньки і порятувати свій шлюб, здобув поважну посаду в інвестиційному фонді на Мангеттені й теж покинув Оук-Парк. Поселився він у пречудовому помешканні на Шістнадцятій авеню неподалік від квартири, де мешкала його дружина. Отак в Александри з’явилися дві домівки і дві спальні, тож я удвічі частіше став приїздити до Нью-Йорка. І коли Патрик із Джилліаною йшли кудись повечеряти вдвох, ми вже не знали, куди податися і в якому помешканні зустрітися.

Весь час бував я в неї, та мені кортіло, щоб вона бодай раз переночувала у мене в Монклері. Коли мій день народження випав на вихідні, я примудрився учинити нечуване — спровадив із дому батьків. І вирішив запросити Александру на ніч до Монклера. З романтичних міркувань, я прокрався до її ліцею, визначив, як мені тоді здавалося, де стоїть її шафка, й поклав туди листівку із запрошенням приїхати до мене наступного дня. Увечері того дня я приготував романтичну вечерю зі свічками, квітами і затіненими лампами. Запросив її на дев’ятнадцяту годину. О двадцятій зателефонував її матері, яка сказала що Александри немає вдома. Те саме сказав і батько. О двадцять другій я погасив свічки на торті. За півгодини до півночі відкоркував пляшку вина, яку поцупив у батька, і випив її сам. П’яний і самотній, опівночі я сам собі проспівав «Із днем народження» й погасив останні свічки. Голова в мене йшла обертом, коли я вклався спати, я ненавидів Александру. Два дні не озивався до неї. Не їздив до Нью-Йорка, не відповідав на її дзвінки. Аж вона сама приїхала до Монклера і перехопила мене після уроків.

— Маркусе, що з тобою коїться, га?

— Що зі мною коїться? Ти жартуєш? Як ти могла так учинити зі мною?

— Ти про що?

— Про мій день народження!

— День народження?

— Ти не прийшла того вечора, коли я запросив тебе на день народження! Запросив, а ти не прийшла!

— А як це я могла прийти, як не знала про твій день народження — ти ж нічого мені не сказав?

— Я поклав листівку до твоєї шафки.

— Там нічого не було…

Я аж похолов.

— Ох, мабуть, я шафи переплутав…

— Знаєш, Маркі, ти якийсь трохи дурненький: стежиш за мною, замість того, щоб зателефонувати і сказати про все. Ми ж пара, то треба спілкуватися.

— То ми пара, так?

— А ти як собі гадав, Маркусику-дурнусику?

Вона глянула мені у вічі, аж я відчув, як мене охопило неймовірне щастя. Ми були парою! Вперше дівчина сказала мені, що ми пара. І ось вона обняла мене, на очах у всіх застромила язика в мого рота, потім відштовхнула мене і сказала: «А тепер іди собі».

Я в парі. Я аж нетямився від захвату. А ще дуже був у захваті, коли вона приїхала автомобілем до Монклера і забрала мене, щоб «трохи поїздити». Спершу