Книга Балтиморів - Жоель Діккер

Урешті я вирішив податися в Коконат Ґров, до будинку дядечка Сола. Дивно було перебувати там без нього. Тим-то я й придбав цей дім у Бока-Ратоні відразу після його смерті. Хотілося мені до Флориди, та поїхати до нього я вже не міг. Просто нездатний був це зробити.

Та хоч не хоч, мені довелося наново приручати цей дім. Знайшов я в собі відвагу навести лад у теках дядечка Сола. Нелегко було посортувати все, позбутися декотрих його паперів. Іще тяжче було поглянути у вічі жорстокій дійсності: Балтиморів уже нема. Мені бракувало Вуді й Гіллеля. Я збагнув, що Александра має рацію: частина мене й досі думала, що я зміг би їх порятувати. Що зміг би відвернути Драму.

*

Гемптон, Нью-Йорк

1997 рік

З певністю можна сказати, що своїм корінням Драма сягає в те останнє літо, яке я збув із Гіллелем та Вуді у Гемптоні. Щасливе дитинство Ватаги Ґольдманів не могло тривати вічно: нам уже було по сімнадцять, і наступний рік у ліцеї був для нас останній. Потім ми мали вступати до університетів.

Пам’ятаю той день, коли туди приїхав. Сидів я в дешевому автобусі «Джитні», й маршрут його був мені відомий до найменших подробиць. Знав я кожен закрут, кожне місто, кожну зупинку. Пробувши в дорозі три з половиною години, опинився на головній вулиці Східного Гемптона, де на мене вже нетерпляче очікували Гіллель із Вуді. Автобус іще й не зупинився, а вони вже почали насамовито вигукувати моє ім’я, а потім побігли перед ним, щоб обняти мене, як виходитиму. Я притулився обличчям до шибки, вони теж, і почали гамселити кулаками в скло, наче задля того, щоб я хутчій виходив, бо їм уже терпець уривається.

Як зараз, бачу їх обох перед собою. Ми вже повиростали. Вони стали настільки ж несхожі зовні, як близькі були духовно. Гіллель так і лишився худий мов скіпка і видавався молодшим від свого віку, а на зубах і досі мав складні брекети. Вуді за статурою й міццю видавався набагато старшим: високий, гарний, м’язистий, та ще й аж променів здоров’ям.

— Ага, ось він цей клятий Маркус Ґольдман! — кричав Вуді, й очі його аж сяяли від радості.

— Ватага Ґольдманів знову вкупі! — волав Гіллель.

Ми всі троє вже отримали водійські права. По мене вони приїхали автівкою дядечка Сола. Вуді взяв мою валізу й кинув її в багажник. Потім ми посідали в авто, щоб переможно податися назустріч нашим останнім вакаціям.

Упродовж тих двадцяти хвилин, що ми їхали до хати, вони весь час торочили про свої плани на літо, перекрикуючи квиління гарячого вітру, що вдирався крізь відчинені вікна. Вуді вів авто, він був у сонцезахисних окулярах, у зубах цигарка; я сидів поруч із ним на передньому сидінні, а Гіллель умостився ззаду і, щоб ліпше чути, просовував голову поміж сидіннями. Ми виїхали на узбережжя, попрямували понад океаном, проїхали Іст-Гемптон і дісталися чепурного кварталу, де був їхній дім. Вуді загальмував, і під колесами глухо рипнула жорства; він посигналив, щоб сповістити про наш приїзд.

Тітоньку Аніту і дядечка Сола знайшов я там, де й покинув рік тому: вони спокійно читали собі на зручній терасі. І та сама класична музика долинала крізь відчинені вікна з вітальні. Враження було таке, наче ми ніколи і не розлучалися й Іст-Гемптон триватиме вічно. Пам’ятаю нашу зустріч і, згадуючи про те, як обняв їх і пригорнув до себе, — це було єдине відчутне свідченням того, що ми таки розлучалися на якийсь час, — я думаю про те, як же й сам любив їхні обійми. Коли мене обіймала тітонька, я почувався дорослим чоловіком, коли ж обіймав дядечко, я пишався. Спливли мені в пам’яті й усі ті пахощі, що супроводжували їх: мило, яким пахла їхня шкіра, Балтиморська пральня, якою пахло їхнє вбрання, шампунь, яким пахла тітонька Аніта, тонкий одеколон дядечка Сола. Життя щоразу шило мене в дурні, запевняючи, що ми отак вічно будемо зустрічатися.

На столику під наметом я завжди бачив стос літературних додатків до «Нью-Йорк Таймс», дядечко Сол розпечатував їх і проглядав, хоч і не завжди в хронологічному порядку. Ще я помітив кілька рекламних проспектів університетів. І наш дорогоцінний зошит, у якому ми записали прогнози на прийдешній спортивний сезон, причому за всіма видами спорту: баскетбол, волейбол, футбол і хокей. Ми не обмежувалися домашніми прогнозами щодо того, хто там виграє Супербоул чи здобуде кубок Стенлі. Сягнули ми далі: вгадували переможців у кожній конференції[5], рахунки фінальних матчів, найліпших гравців у командах, найліпших футболістів, що забили голи, найцікавіші трансфери. Писали ми наші імена, а поруч — прогнози. А наступного року брали той зошит і порівнювали з реальними показниками, щоб поглянути, в кого був найкращий нюх. То було улюблене діло в дядечка Сола: збирати і записувати упродовж спортивного сезону результати різних команд, а потім порівнювати їх з нашими пророцтвами. Якщо хтось із нас вгадував, він дивувався. Казав завжди: «Ти ба! Ти ба! І як це вам вдалося, га?»

З братніх почуттів, ще як було нам років по десять чи дванадцять, ми вирішили обрати команди, що подобалися б усім членам Ватаги Ґольдманів і які вона могла б підтримувати. Компромісу досягнули за географічним принципом. У бейсболі то були «Балтиморз Оріоль» (вибір Вуді з Гіллелем), у баскетболі «Маямі Гіт» (на честь дідуся і бабусі Ґольдманів), у футболі «Даллас Ковбойз» і врешті у хокеї «Монреаль Канадієнс», либонь, тому що на ту пору, коли ми робили вибір, вони здобули кубок Стенлі, це й переконало нас.

Того року, з огляду на події, що сталися в футбольній команді ліцею Вуді й Гіллеля, ми вирішили, що футбол не буде цариною наших прогнозів. Тільки дядечко Сол говорив про футбольний сезон, наче нічого й не сталося. Знаю, що казав він це для Вуді. Він хотів примирити його зі спортом.

— Вуді, ти радий, що знову відкриєш сезон зі своєю командою? — питав він.

Вуді тільки плечима стенав.

— Вуді, ти ж такий сильний гравець, —