Книга Балтиморів - Жоель Діккер
— До футболу я був ніщо. Мене просто не існувало. А тепер я граю, мене знають і поважають…
— Неправда, що до футболу тебе не існувало, — заперечив я.
— Балтимори подарували мені свою любов. А може, позичили. І можуть забрати її назад. Адже я не їхній син. Я лише хлопчак, якого вони пожаліли. Хтозна, може, колись вони обернуться до мене спиною.
— Як ти міг таке подумати! Ти ж для них як рідний син.
— Ім’я Ґольдманів не належить мені ні по праву, ні по крові. Я просто Вуді, що треться коло вас. Я повинен будувати власне життя, а для цього в мене є тільки футбол. Знаєш, коли Гіллеля витурили з команди Баккері, я теж хотів піти з футболу. Щоб підтримати його. Та дядечко Сол умовив мене не кидати спорт. Сказав, що я не повинен вирішувати зопалу. Вони з тітонькою Анітою знайшли для мене новий ліцей і нову команду. Я погодився з ними. Тепер гніваюся на себе. У мене таке враження, наче я втік від відповідальності. Це несправедливо, що Гіллель мусив сам за все розплачуватися.
— Гіллель був помічником тренера. Він мав не допустити Скотта на поле. Адже знав, що той хворий. Він відповідав за все. Я хочу ось що сказати: ти не можеш порівнювати себе з ним. Він полюбляв бути з тобою на полі й кричати на дужчих від себе хлопців, та й край. А для тебе футбол — це все твоє життя. Може, навіть кар’єра.
Він похнюпився.
— І все-таки я гніваюся на себе.
— Нема за що.
Дядечко Сол не поділяв нашого захвату від Медісона. Коли за столом Вуді розповів йому, яка це нагода, дядечко сказав:
— Не скажу, що це поганий університет, але навчальний заклад треба обирати відповідно до того, що ти хочеш робити.
— Принаймні з футболом там пречудово, — сказав Вуді.
— Може, з футболом там усе гаразд, та якщо ви хочете, наприклад, вивчати право, то повинні розпочати навчання в університеті, де існує факультет права. Це буде логічно. Наприклад, Джорджтаун у цьому сенсі дуже хороший університет. Та й до дому він ближче розташований.
— Патрик Невіль каже, що не треба обмежувати можливостей, — устряв Гіллель.
Дядечко Сол звів очі до неба.
— Ну, якщо вже Патрик Невіль каже…
Часом у мене було таке враження, ніби Патрик дратує дядечка Сола. Пам’ятаю, якось він запросив нас на вечерю до «Раю». Організував там усе на найвищому рівні: найняв шеф-кухаря з ресторану і кельнерів. Повертаючись додому, тітонька Аніта дуже хвалила гостину. Внаслідок цього спалахнула навіть невелика суперечка, ні до чого лихого вона не призвела, та мені це видалося недоброю прикметою, адже я вперше побачив, як вони сваряться.
— Ще б пак, — сказав дядечко Сол, — він запросив кухаря. Ліпше барбекю зробив би, було б набагато простіше.
— Ох, Соле, таж він самотній чоловік і не любить куховарити. Принаймні дім у нього чудовий.
— Надто вже крикливий.
— Про Кларків ти такого не казав…
— За Кларків там був особливий чар. А він усе переробив, скоробагатько!
— Тебе непокоїть, що він заробляє грубі гроші? — запитала тітонька Аніта.
— Я дуже радий за нього.
— Ох, я цього не бачу.
— Не люблю скоробагатьків.
— А ми хіба не скоробагатьки?
— У нас більше смаку, ніж у нього, це вже точно.
— Ох, Соле, не будь такий дріб’язковий.
— Дріб’язковий? Ти гадаєш, у нього є смак?
— Авжеж. Мені подобається, як він улаштував усе в домі, подобається, як він одягається. І перестань казати на нього «він», його звати Патрик.
— Одягається він кумедно: намагається видати себе за молодого і модного хлоп’ягу, та насправді з тією підтяжкою має вигляд старого джиґуна.
— Не думаю, що він робив підтяжку.
— Ох, Аніто, таж у нього шкіра на обличчі гладенька, наче дупця в немовляти.
Не любив я, коли дядечко з тітонькою називають одне одного на ім’я. Так вони робили, коли сварилися. Зазвичай вони прозивали одне одного ніжними прізвиськами, аж здавалося, ніби вони кохають одне одного, як ото замолоду.
Вислухавши поради Патрика Невіля, я подумав, що треба таки вступати до університету в Медісоні. Не стільки той університет мене вабив, як перспектива бути поряд із Александрою. Зустрічаючись із нею щодня, я усвідомив, яке це щастя, коли вона поруч. Уявляв собі, як живемо в студентському містечку й у нас усе як раніш. Урешті, за тиждень до кінця мого перебування в Гемптоні, я зважився поділитися з нею своїми планами. Цілий день ми були там, а як ішли вже додому, я сказав, що забув дещо в Невілів і побіг назад. Увійшов, не постукавши, рішучою ходою, й побачив її біля басейну, саму.
— Я хотів би навчатися в Медісоні, — сказав я їй.
Вона зсунула сонячні окуляри і обурено глянула на мене.
— Не роби цього, Маркусе.
— Чому?
— Не роби, та й край. Забудь про цю дурню.
Не розумів я, чому це дурня, та скромно промовчав і подався додому. Годі було второпати, чому вона така лагідна з моїми братами, а до мене ставиться неприязно. І вже й сам не знав, кохаю її чи ні.
Наше перебування в Гемптоні добігло краю наприкінці липня 1997 року. Напередодні від’їзду ми подалися до Невілів, щоб попрощатися. Александри не було вдома, був тільки Патрик. Він пригостив нас пивом і кожному вручив візитку. «Я такий радий, що запізнався з вами! Ви чудові хлопці. Як хтось із вас захоче вступати до Медісона, нехай зв’яжеться зі мною. Я підтримаю його кандидатуру».
Надвечір, якраз після обіду, до нас прийшла Александра. Я сидів самотою під наметом і читав. Коли угледів її, серце моє закалатало.
— Привіт, Маркусику, — сказала вона і сіла коло мене.
— Привіт, Александро.
— То ви хочете поїхати, не попрощавшись?
— Та ми ж оце заходили, а тебе не було.
Вона всміхнулася й глянула на мене своїми мигдалевидними сіро-зеленими очима.
— Я оце подумала, що можна було б кудись піти увечері, — сказала вона.
Мене затопило відчуття неймовірного щастя.
— Авжеж, — відказав я, насилу приховуючи хвилювання.
Глянув у її очі, й у мене склалося таке враження, наче вона хоче звіритися мені в чомусь дуже важливому. Та вона лишень запитала:
— Скажеш Гіллелеві з Вуді чи до завтра зачекаємо?
Ми подалися до бару на головній вулиці, де була сцена, куди приходили виступати всі музики в тім краю. Досить було назвати своє ім’я на барній стійці, й розпорядник