Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

язик за зубами. Однак після того Ґендзі зрозумів, що став для То-но цюдзьо постійним приводом для насмішок через зв’язок з такою докучливою особою, яка ще більше манірно безперестанку йому докоряла. Розповідати сестрі про цей випадок То-но цюдзьо не став, а вирішив скористатися ним у слушну мить під час майбутньої суперечки.

Імператор виявляв до Ґендзі таку надзвичайну любов, що навіть єдинокровні принци від батькових наложниць хоч-не-хоч ставилися до нього з великою шанобою, а от То-но цюдзьо, не визнаючи над собою його зверхності, ладен був змагатися з будь-якого найдрібнішого приводу. Він був єдиноутробним братом Аої, дружини Ґендзі з дому Лівого міністра. «Звичайно, Ґендзі — син Імператора! Мене ж виховував батько, міністр з високою репутацією при дворі, й мати, сестра Імператора, тож чим я гірший за нього?» — напевне, думав То-но цюдзьо. Він і справді був уповні наділений всіма якостями, потрібними для юнака з благородної сім’ї. У суперництві між ними двома відбувалося багато чого дивного. Але, боюсь, розповідати про це довелося б дуже довго й нудно.

Здається, сьомого місяця принцеса Фудзіцубо удостоїлася звання імператриці, а Ґендзі став державним радником — сайсьо. Щораз більше впевнюючись у своєму намірі піти на спочинок, Імператор думав про те, щоб призначити сина Фудзіцубо наступним спадкоємцем престолу, та оскільки не було людини, здатної стати йому опорою, бо всі материні родичі, принци крові, не могли управляти державними справами[171], а тому обмежився лише зміцненням становища матері. Природно, що все це викликало обурення в ньоґо Кокіден. «Невдовзі настане епоха принца-спадкоємця, і ви, безперечно, посядете високе становище — станете матір’ю-імператрицею», — заспокоював її Імператор. Як завжди, знайшлися незадоволені: «Негоже було знехтувати ньоґо, яка вже понад двадцять років є матір’ю принца-спадкоємця, і віддати перевагу іншій!»

Тієї ночі, коли Фудзіцубо входила в палац у ролі імператриці, її супроводжував і Ґендзі як державний радник. Будучи дочкою колишньої імператриці, вона відрізнялася від інших принцес ще й тим, що привела на світ блискучу перлину і здобула незрівнянну прихильність Імператора, а тому люди просто обожнювали її. А невтішний Ґендзі думками поривався за завіси паланкіна й безмежно страждав, розуміючи, що відтепер вона стане для нього недоступною.

«Пітьма безпросвітна

На душу лягла

У ту мить,

Як побачив тебе

В піднебессі...» —

проказав він подумки слова, сповнені глибокого смутку.

Маленький принц з кожним днем і місяцем ставав усе більше схожим на Ґендзі, а імператриця щораз більше страждала, але, мабуть, про це ніхто не здогадувався.

«Як могло статися, що у світі народилася людина, така ж прекрасна, як Ґендзі? Хіба сонце й місяць можуть одночасно сяяти на небі?..» — думав багато хто.

Свято вишневого цвіту

Головні персонажі:

Ґендзі, 20 років

Імператор Кіріцубо, батько Ґендзі

Принц-спадкоємець, (майбутній імператор Судзаку), син імператора Кіріцубо і Кокіден

Імператриця Фудзіцубо, 25 років, дружина імператора Кіріцубо

Ньоґо Кокіден, наложниця імператора Кіріцубо

Обородзукійо, шоста дочка Правого міністра, сестра наложниці Кокіден, таємна кохана Ґендзі

Йосікійо, прибічик Ґендзі

Кореміцу, прибічик Ґендзі, син його годувальниці

Сії-но сьосьо, Утюбен, сини Правого міністра, брати Кокіден і Обородзукійо

Юна панночка, (Мурасакі), 12 років, вихованка Ґендзі

Лівий міністр, тесть Ґендзі

На останні дні другого місяця Імператор розпорядився влаштувати Cвято вишневого цвіту перед Південною палатою. Імператриця і принц-спадкоємець сиділи відповідно ліворуч і праворуч від нього. Тепер, коли принцеса Фудзіцубо посіла таке високе становище, ньоґо Кокіден, як завжди у подібних випадках, відчувала заздрість, але не могла відмовитися від участі в такому пишному святі.

День стояв навдивовижу гарний, небесна блакить і пташиний спів очищували душу. Усі, починаючи від принців і високих вельмож, обізнані з мистецтвом китайського віршування, отримували слово для римування і складали вірші. Першим був Ґендзі. «У мене «чунь[172]», — оголосив він голосом, що, як завжди, вирізнявся серед інших. Потім настала черга То-но цюдзьо, який, напевне, захвилювався, коли люди перевели свої погляди від Ґендзі до нього, але відразу опанував себе, став спокійним, з благородною поставою й дзвінким голосом. Інші учасники бентежилися й ніяковіли. Люди низького походження почувалися дуже незручно у такий час, коли Імператор і принц-спадкоємець славилися винятковими знаннями, а чимало придворних досягли досконалості у віршуванні. Вони соромилися зайти у просторий світлий сад і навіть скласти найпростіший вірш здавалось їм не до снаги. А от учені мужі похилого віку, навіть в убогому вбранні, як завжди, поводилися впевнено, почуваючись на своєму місці, й викликали в Імператора жваве зацікавлення.

Само собою зрозуміло, що Імператор велів приготуватися якнайкраще до танців. Особливе захоплення викликав танець «Спів весняного солов’я», виконаний при заході сонця. Згадавши, як Ґендзі танцював на Святі багряного листя, принц-спадкоємець передав йому гілочку вишневого цвіту для зачіски, настійно вмовляючи його до виступу. Той, не в змозі відмовитися, встав і спокійно виконав уривок танцю, під час якого плавно змахував рукавами. Усім стало ясно, що його не можна ні з ким порівняти. Лівий міністр, забувши образу, заплакав від розчулення.

«А де ж То-но цюдзьо? Чого це він запізнюється?» — запитав Імператор, і То-но цюдзьо розпочав танцювати «Сад верб і квітів». Може, тому, що танцював він трохи довше, ніж Ґендзі, або заздалегідь добре підготувався, його танець викликав таке зацікавлення, що Імператор зробив йому чудовий, на думку глядачів, подарунок — вбрання. Потім, уже в довільному порядку, танцювала решта знатних осіб, та оскільки почало сутеніти, то годі було відрізнити одного танцівника від іншого. А коли почали проголошувати складені вірші, то твір Ґендзі виявився настільки досконалим, що виконавець, нездатний виголосити його на одному подиху, читав повільно, строфа за строфою, не приховуючи захоплення. Вчені мужі також були щиро вражені. Тож хіба міг залишатися байдужим Імператор, який вважав Ґендзі окрасою будь-якого свята? Поглядаючи на Ґендзі, Імператриця ніяк не могла зрозуміти, чому мати принца-спадкоємця так люто ненавидить його, а сама роздумувала над тим, що, на жаль, не може його забути.

«Якби могла дивитись я

Стороннім поглядом

На квітку цю в людській подобі,

То хоч крапля тривоги

Хіба ятрила б серце моє?..» —

подумки проказувала вона, та хіба ці слова могли дійти до нього?

Пізньої ночі свято скінчилося. Один за одним придворні розійшлися, Імператриця і принц-спадкоємець подалися у свої покої, і настала тиша. На небо виплив яскравий місяць, і захмелілий Ґендзі відчув, що не зможе знехтувати красою такої чарівної ночі. «Всі сторожі в палаці вже заснули, і нікому не спаде на думку... Можливо, саме зараз випала слушна нагода...» — роздумував він і крадькома подався заглянути у покій Фудзіцубо, але, на жаль, дверцята, через які зазвичай він перемовлявся з Омьобу, були замкнені, а тому, розчаровано зітхаючи, не готовий повертатися з нічим, підійшов до галереї покоїв Кокіден. На щастя, там виявилися відчиненими треті двері.

Після свята ньоґо Кокіден подалася до високих покоїв, а тут залишилося небагато служниць. До того ж двері в самому кінці галереї були розчинені, і звідти не долинав жоден звук. «Напевне, через таку необачність у світі стаються помилки» , — подумав Ґендзі й, нишком піднявшись на галерею, заглянув