Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

всередину. Жінки, мабуть, спали. Та раптом пролунав приємний дівочий голос, який, напевне, не належав простій служниці: «Імлистий місяць ні з чим незрівнянний...»[173] Здається, жінка наближалася. Зрадівши, Ґендзі схопив її за рукав. «Ой, жах!.. Хто ви?..» — злякалася вона. «Не бійтеся мене», — сказав він і додав:

«Ви зачаровані

Красою ночі.

Хоч місяць вже навзаході,

Я впевнений:

Звела нас доля».

Він тихо спустив жінку на галерею і зачинив двері. Приголомшена несподіванкою, вона, однак, мала приємний чарівний вигляд. Тремтячи від страху, вона сказала: «Тут хтось є...» — «Мені дозволено ходити будь-де, тож марно кликати по допомогу. Краще не зчиняйте галасу», — сказав Ґендзі, й, упізнавши його по голосу, жінка трохи заспокоїлася. Хоча вона почувалася зле, їй зовсім не хотілось мати в очах Ґендзі вигляд душевно грубої й упертої особи. А він — мабуть, через надмірний хміль — не квапився її відпускати. Вона ж, зовсім юна, лагідної вдачі, не знала, як проявити рішучість.

Поки він милувався нею, почало світати, тож його охопив неспокій. А жінка, видно, ще більше стривожилася.

«Все-таки назвіть своє ім’я. Бо як же я вам писатиму? Не думайте, що на цьому все скінчиться», — сказав Ґендзі, а жінка відповіла:

«Якби моє сумне життя

Ось зараз обірвалося,

То хіба тоді шукатимете

Серед трави густої

Мою могилу?»

Її голос був звабливо-чарівним.

«Правду кажете, я таки невдало висловився.

Поки шукатиму,

Де роса оселю

Собі знайшла,

Нагряне вітер,

І захвилюється трава...

Якщо не здаюся вам нав’язливим, то чому сторонитесь мене? А може, глузуєте з мене?..» — не встиг він договорити, як служниці прокинулись і заметушилися — одні спішили до високих покоїв, інші верталися звідти. Тож Ґендзі нічого іншого не залишалось, як піти, на згадку обмінявшись з жінкою віялами.

У покоях Кіріцубо численна прислуга вже прокинулася. «От непосидючий», — перешіптувалися служниці, вдаючи, ніби сплять. Ґендзі пішов у спочивальню, але ніяк не міг заснути. «Що й казати, вродлива дівчина! Мабуть, одна з молодших сестер ньоґо Кокіден. Судячи з необізнаності в любовних справах, п’ята або шоста дочка Правого міністра. Кажуть, що й дружина принца Соті[174], і четверта дочка, якою То-но цюдзьо не дорожить, також привабливі. Краще було б зараз мати справу з котроюсь із них. Шосту збираються віддати за принца-спадкоємця, жаль, якщо так станеться... Та от біда, важко дізнатися, хто вона. Якщо вона не хотіла назавжди порвати зі мною, то чого ж не сказала, як з нею листуватися?» — довго роздумував Ґендзі, бо, видно, жінка його зацікавила. Однак і тепер він відчував, що порівняно з іншими жінками найнедосяжнішою залишалася Фудзіцубо.

Наступного дня до самого вечора Ґендзі брав участь у різних розвагах. Грав на кото «со». Другий день видався приємнішим і цікавішим від попереднього. Імператриця Фудзіцубо вдосвіта переселилася в найвищі покої. Украй стурбований тим, чи загадкова «ніч з імлистим місяцем»[175] непомітно не виїхала, Ґендзі велів своїм усезнайкам Йосікійо та Кореміцу простежити за покоями Кокіден, і коли виходив від Його Величності, вони повідомили: «Щойно з Північних воріт виїхали карети, які давно стояли десь у тіні. Серед інших домочадців проводжати вибігли Сії-но сьосьо й Утюбен. Видно, ньоґо Кокіден від’їжджала додому. Причому, здається, не з простими служницями, аж на трьох каретах».

Від їхніх слів Ґендзі ще більше захвилювався. «Як можна дізнатися, хто вона? А що, як про цей випадок довідається Правий міністр, її батько, і серйозно вважатиме мене майбутнім зятем? Та поки я з нею добре не познайомився, така перспектива мене лякає. Щоправда, нічого не знати — також прикро. Що ж робити?» — мучився він, лежачи, занурений у роздуми.

«Мабуть, нудьгує зараз юна панночка. Напевне, засмутилася, бо мене вже стільки днів не було вдома», — згадав він про свою чарівну вихованку. Віяло, взяте на згадку під час нічної пригоди, складалося з трьох частин кольору пелюсток вишні. На його темнішій частині було тьмяне зображення місяця, наче відбитого у воді. З усього було видно, що жінка ним часто користувалася, але особливо дорожила. Ґендзі згадав, як вона сказала: «То хіба тоді шукатимете серед трави густої мою могилу?..»

«Ніколи ще не знав я

Такого смутку,

Як тоді, коли у небі

Досвітній місяць загубився

І зник з очей моїх...» —

написав він на віялі й заховав його.

«Давно не був я в садибі Лівого міністра», — подумав він, але, жаліючи юну панночку[176], поїхав до себе на Другу лінію, щоб заспокоїти її. Щоразу, повернувшись додому, він помічав, що вона ставала гарнішою, лагіднішою і розумнішою. Його намір виростити з неї досконалу жінку, що відповідала б його власним смакам, як видно, збувався. Він тільки боявся, щоб його, чоловіче, виховання не зробило її надто фамільярною. Удень він розповідав їй про те, що останнім часом відбувалося в палаці, вчив грати на кото, а під вечір зібрався йти. Хоча цього разу вона подумки й нарікала з цього приводу, але, навчена досвідом, уже не чіплялася за нього так завзято, як раніше.

У будинку Лівого міністра, як завжди, його дружина[177] не спішила з ним зустрічатися. Занурений у свої думки, Ґендзі сидів, перебираючи струни кото «со» і наспівуючи: «На м’якій постелі ніченьки не спала...»[178] А коли з’явився міністр, вони довго розмовляли, згадуючи про зворушливі сцени нещодавнього Свята вишневого цвіту. «Я вже немолодий, чотири покоління мудрих імператорів пройшло перед моїми очима, — сказав міністр, — але ще ніколи вірші не були такими досконалими, а танці й музика не були так добре між собою злагодженими, що, здавалось, моє життя стало довшим. А все тому, гадаю, що в наш час є багато обдарованих у мистецтві мужів, а ви, з усіма знайомі, зуміли вправно їх направити. Навіть такі, як я, старі люди готові були пуститися в танок». — «Та ні, ніякої вправності я не показав, — заперечив Ґендзі, — просто мій обов’язок полягав у тому, щоб розшукати найталановитіших і найвправніших виконавців. От, скажімо, танець «Сад верб і квітів» справді був таким чудовим, що міг би стати зразком для майбутніх поколінь. А якби й ви ощасливили своїм танцем весну нашого розквітлого століття, то більшої честі годі було б прагнути».

Потім прийшов То-но цюдзьо з іншими синами міністра. Спершись на поруччя галереї, вони прекрасно грали разом кожен на своєму улюбленому інструменті.

«Ніч з імлистим місяцем»[179], згадуючи свою зустріч з Ґендзі, наче короткий сон, зітхала і потай журилася. Четвертого місяця вона мала вийти заміж за принца-спадкоємця, а тому впала в тяжкий розпач. Що ж стосується Ґендзі, то він міг знайти її досить легко, але не знав, котрою з дочок Правого міністра вона була, а, крім того, вважав для себе принизливим входити в будь-які стосунки з родиною, яка ставилася до нього вороже.

А тим часом настали останні дні третього місяця, і Правий міністр влаштував змагання у стрільбі з лука за участі численних вельмож та принців крові, після чого відбулося Свято гліциній. Вишні вже відцвіли, але в саду міністра два деревця