Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

здавалося, що вона — його дочка, яка повернулася до нього після розлуки. Ґендзі виділив їй окрему прислугу, починаючи з управителя дому, щоб забезпечити всі її потреби. Всі люди, окрім Кореміцу, ні про що не здогадувалися. Навіть її батько, принц Хьобукьо, нічого не знав. Часто згадуючи про минуле, дівчинка тужила за покійною монахинею. Її смуток розвіювався, коли Ґендзі був при ній, але він рідко проводив ночі в садибі на Другій лінії, бо вчащав до своїх численних коханок, тож щоразу, коли надвечір збирався виїжджати, вона здавалася йому ще милішою, бо не вміла приховати свого жалю від розлуки. Іноді днів два-три Ґендзі перебував на службі в палаці, а тоді заїжджав у садибу Лівого міністра. Коли ж повертався додому й заставав юну Мурасакі в пригніченому стані, то почувався винним, ніби забув про нещасну сироту, а тому не мав спокою на душі, коли опинявся поза домом. Монах Содзу, дізнавшись про все, що сталося, зрадів, хоч і був спантеличений. Коли відбувалися поминальні служби, Ґендзі посилав йому щедрі пожертви на пам’ять про його сестру, покійну монахиню.

Коли одного разу, щоб дізнатися про стан здоров’я принцеси Фудзіцубо, Ґендзі вирушив до її садиби на Третій лінії, його зустріла тільки прислуга — Омьобу, Цюнаґон, Накацукаса та інші. «Вона мене сторониться», — з гіркотою подумав він, але, приглушивши образу, завів розмову з жінками про се, про те. І саме тоді завітав принц Хьобукьо. Почувши, що в домі перебуває Ґендзі, він захотів з ним зустрітися. Мимохіть кинувши погляд на його елегантну, звабливу зовнішність, Ґендзі подумав: «От якби він був жінкою...» — і, відчуваючи до нього з різних причин[152] приязнь, завів з ним дружню розмову. «Що й казати, рідкісна краса», — у свою чергу думав принц, задоволений як ніколи відвертим і щирим ставленням Ґендзі до себе, і, звісно, не вбачаючи в ньому свого майбутнього зятя, сластолюбно мріяв бачити його жінкою. Коли увечері принц Хьобукьо пройшов за завіси, Ґендзі, провівши його заздрісним поглядом, згадав, як колись разом з батьком заходив у покої принцеси і розмовляв з нею зблизька, без посередників. А тепер, на жаль, вона здавалася як ніколи недоступною, що аж страшно подумати. «Мені треба було відвідувати вас частіше, але, не маючи до вас нагальної справи, я не хотів бути нав’язливим. Але я був би радий, якби ви повідомили про потребу, яку я міг би задовольнити», — сказав він сухо прислузі на прощання. Омьобу не знала, як йому зарадити. Останнім часом принцеса, видно, мучилася ще більшим, ніж раніше, каяттям, і не бажала зустрічатися з Ґендзі, а тому з відчуттям жалю до неї та власної провини Омьобу нічого й не домоглася, а дні минали за днями... «О, яка непевна доля нам випала!» — думали обоє закоханих у глибокому відчаї.

А Сьонаґон, годувальниця юної Мурасакі, раділа, що несподівано опинилася в чарівному світі розкошів і достатку. «Чи не сам Будда обдарував нас так щедро на благання покійної монахині? — думала вона. — Але ж у домі Лівого міністра ще живе головна дружина Ґендзі, крім того, на стороні в нього багато коханок, тож хіба можна передчасно тішитися?» Однак його особлива прихильність до дівчинки вселяла надію на щасливе майбутнє.

Оскільки за покійними родичами з материнського боку жалоба тривала три місяці, то наприкінці року з юної Мурасакі зняли темний одяг. Щоправда, монахиня виростила її сама, без матері, тож її убрання, не надто яскраве, а рожеве, світло-бузкове або світло-жовте, і тепер вельми їй личило. Збираючись на церемонію Новорічного вітання Імператора, Ґендзі зайшов до своєї вихованки.

«Чи почуваєтеся ви дорослою від сьогодні?» — запитав він, сяючи приязним усміхом. Хтозна-коли юна Мурасакі виставила свої ляльки і тепер бавилася ними. Напхала їх у шафку заввишки три сяку і розставляла всюди, де тільки було місце, лялькові хатки, які подарував Ґендзі. «Інукі поламала все, що я зараз виправляю, бо, мовляв, виганяла злих духів[153]», — скаржилася дів­чинка цілком серйозно. «О, справді вона вчинила нерозважно. Я велю все полагодити. А ви утримайтеся від поганих слів і не плачте, бо сьогодні святковий день», — повчав Ґендзі й вийшов, оточений численним почтом. Прислуга провела його захопленим поглядом з галереї. Разом з жінками була дівчинка, яка від­разу після цього взялася до гри: одну ляльку, буцімто Ґендзі, почала споряджати до Імператорського палацу.

«Принаймні цього року ви нарешті подорослішаєте. Вам уже минуло десять, тож пора розлучатися з ляльками. Маючи чоловіка, вам слід триматися гідно, як личить дорослій жінці. А вас навіть причесати важко», — дорікала Сьонаґон. Цим вона хотіла присоромити дівчинку, в голові якої були самі ігри, а насправді та думала: «Так, справді, тепер я маю чоловіка. Такого вродливого й молодого, як у жодної жінки...». А це означало, що дівчина все-таки дорослішала. Служниці дивувалися, що вона все ще поводиться по-дитячому, бо не уявляли собі, наскільки незвичні в неї стосунки з Ґендзі.

З Імператорського палацу Ґендзі вирушив до садиби Лівого міністра. Як завжди, Аої, його дружина, зустріла його із стриманою й холодною чемністю. Ображений такою нелюб’язністю, він сказав: «О, я був би такий щасливий, якби принаймні з цього року ви змінились і поставилися до мене так, як заведено між звичайним подружжям». Але, на жаль, відтоді, як вона дізналася про якусь особу, що оселилася в садибі на Другій лінії, і запідозрила, що та може стати головною дружиною, то ще більше віддалилася від чоловіка. А коли Ґендзі, вдаючи, ніби не помічає її настрою, спробував жартувати, вона, не витерпівши, відповідала зовсім не так, як мала б будь-яка інша жінка. Старша від нього на чотири роки, вона перевершувала його зрілою, в повному розквіті, жіночою красою. «Хіба є в ній якась вада? Її ображає моя надмірна легковажність», — дійшов висновку Ґендзі. Єдина дочка Лівого міністра й принцеси крові, сестри Імператора, що виросла у знатній родині, вона мала горду вдачу і надзвичайно болісно сприймала найменшу чоловікову зневагу. А Ґендзі, щасливчик долі, відповідав їй тим же, а тому відчуження між ними наростало.

Звісно, Лівий міністр також засмутився, помітивши, яке ненадійне серце в Ґендзі, але як тільки зустрічав його, то забував про свій гнів і старався догодити зятеві. От і наступного ранку, зазирнувши до Ґендзі, коли той одягався, щоб їхати до Імператорського палацу, міністр власноручно приніс йому чудовий пояс з коштовним камінням, розправляв на ньому одяг ззаду й мало не натягував черевиків йому на ноги. Нічого й казати, видовище було зворушливим. «Цей пояс більше годиться до Палацового бенкету[154]», — сказав Ґендзі, але міністр наполягав на своєму — мовляв, на той випадок знайдеться щось краще, а цей просто трохи незвичайний — і врешті-решт змусив його надіти пояс. Здавалося, ніби зміст його життя полягав у тому, щоб у всьому догоджати зятеві. І не було в нього більшої радості, ніж хоч зрідка бачити його у своєму домі. У своїх відвідинах з Новорічними вітаннями Ґендзі обмежився тільки Його Величністю, принцом-спадкоємцем і попереднім імператором. Побував також у садибі Фудзіцубо на Третій лінії. «О, який гарний сьогодні пан Ґендзі!