Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Вони так суворо зі мною розмовляли, що я почав пхикати… І тут у дзеркалі я помітив, як вони обмінюються знаками… Антуан намагався не дивитися на мене… Весь час повертався до мене спиною, вдавав, що налаштовує свій точильний брусок… А вона й далі молола язиком… Хотіла, щоб я заплутався й став суперечити самому собі.
— Ви пам'ятаєте, коли були в Тракар? Ви ж казали, що йдете туди?.. Не в них загубили? Точно?..
Я дивився на долівку… Все це було так огидно, спершу розпуста, а потім ще це… Годі було на щось сподіватися. Я добряче вляпався… Навіть якби я розповів, у чому річ, мені б усе одно не повірили… Та й що б це змінило?..
— Господар повертається післязавтра… До цього часу спробуйте її знайти!.. З допомогою Робера!..
Оце так справи… Я влип у будь-якому разі!.. Якщо я розповім, як усе було насправді, мене вважатимуть брехуном, огидним, мерзенним покидьком… який, намагаючись зняти із себе вину, поливає брудом свою добру господарку… який не має ні краплі совісти… Ні, це вже просто верх нахабства… жахливий наклеп… Витончена підлість… Годі й намагатися щось там розкрити… Зрештою, я й не мав особливого бажання… У мене зовсім зник апетит… Голова тріщала… думки плуталися…
Моїй матері я здавався дивним, приглядаючись до виразу мого обличчя, вона запитувала себе, яку хворобу я міг підчепити. Від страху мені зводило шлунок… Я хотів зникнути… схуднути до такої міри, щоб від мене нічого не залишилось…
Батько діставав уїдливими зауваженнями… «Може, ти закохався?.. Хіба вже весна?.. Може, у тебе фурункул на задниці вискочив?» Коли ми залишилися вдвох, він спитав мене: «Може, ти підчепив трипер?..» Я вже просто не знав, куди тікати, в який кут забитися…
Ґорлож, який завжди запізнювався, поїхав не тою дорогою, він подовгу затримувався то в тому, то в тому місті… З'явився лише в середу, тоді як його чекали в неділю… Наступного ранку, коли я прийшов на роботу, він був на кухні, гострив леза… Я застиг як укопаний в нього за спиною… Не наважувався пройти в коридор. Чекав, що він заговорить до мене. Я ледь не помирав зі страху. Не знав, що говорити. Він уже мав про все знати. Нарешті я простяг руку. Він глянув на мене зизим оком… Навіть не обернувся… І знову взявся за свої інструменти. Мене для нього більше не існувало… Тоді я зайшов до майстерні. Мною так тіпало, що я забув половину комплекту в стінній шафі, тільки б поскоріш здиміти… Ніхто про мене навіть не згадав… Вони всі були там, у тій кімнатці, цілковито поглинуті роботою… Я вийшов, не зронивши ні слова… Й пішов світ за очі… На щастя, в мене вже виробилась звичка… Я йшов ніби уві сні… На вулиці Реомюра мене кинуло в холодний піт… На великому майдані я довго тинявся від лавки до лавки… Незважаючи ні на що, я все-таки намагався зайти в крамницю… Але не міг туди ввійти… Так мною тіпало, коли я взявся за дверну ручку… Я не міг відчинити дверей… Мені здавалося, що всі мене переслідують…
У такому стані я перебував багато годин… Увесь ранок. І навіть ще по обіді, весь час з лавки на лавку, все далі й далі… до самого скверу Лувуа… тупо витріщався на вітрини… я вже не мав сил іти. Я не міг повернутися до Ґорложа… Краще піти до батьків… Хоча це також мене лякало… та все-таки це було ближче… Якраз поряд зі сквером Лувуа… Дивна річ, але часом вільно дихати можеш лише в найогидніших місцях…
Разом зі своїм ідіотським мотлохом я двічі чи тричі обійшов Банк де Франс… нараз, зібравшись на силі, я ввійшов у Пасаж… Мій батько був уже там, на порозі наших дверей… Очевидно, вже чекав на мене… Те, як він сказав мені, аби я заходив, розвіяло всі мої сумніви… Вибухнула гроза… З першої ж миті він став так затинатися, що замість слів у нього виривалося щось на кшталт пари… Його годі було зрозуміти. Замість слів вилітали перекоти грому… Кашкет злітав, як у бурю… То туди, то сюди… Він лупив по ньому… Розбивав собі кулаки… Його фізія роздулася і побуряковіла… з мертвотно-блідими зморшками… Потім колір змінився… Він увесь став фіолетовим…
Остовпівши, я витріщився на нього… цікаво, може він стане синім… чи жовтим? Мене повністю накрило його люттю, так що я вже нічого не відчував… Він гамселив по меблях, перекидав їх, намагаючись зламати. Я думав, що він все переверне… Він так несамовито кусав свій язик, що той перетворився у великий безформний корок з тухлятини, готовий випорснути… Але він не випорснув… Усе так і залишалося… Він почав задихатися… Більше вже не міг…
Раптом він вискочив на вулицю й побіг у глиб Пасажу. Здавалося, ще трохи — й він злетить, настільки він був роздутим… нестримним… огидним…
Мати залишилася зі мною… Вона знову взялася обсмоктувати весь цей маразм, усі подробиці катастрофи, що відбулася… Ті самі думки… та сама приреченість…
Приходив пан Ґорлож і години дві проводив з нами бесіду… Він знав усе… Все встиг обговорити… навіть Майбутнє. «З цією дитиною ви ще спізнаєте горя!.. Він ще малий, але вже розбещений! Який негідник!.. Я так вірив йому!.. У нього починало все налагоджуватись…»
То були його останні слова!.. Мати побоювалася, що він може подати в суд… і мене на місці заарештують… Вона не наважувалася заперечувати… Вона анітрохи не сумнівалася… Що мене обманули… Та було б ліпше, якби я зразу про все розповів… Для чого сперечатися… Й налаштовувати проти себе господаря… Це була найменш скандальна версія!.. Вони би поступово виплатили все. Звичайно, мої батьки… Про це вже було домовлено!..
— Хто намовив тебе це зробити? — зі слізьми на очах питала вона мене. — Куди ти дів цю коштовність?.. Та признайся! Мій хлопчику! Тебе за це не з'їдять!.. Я нічого не скажу твоєму батькові!.. Присягаюся!.. Ти мені віриш?.. Підемо до неї разом… Якщо ти віддав це жінці! Скажи-но скоріше, поки він не повернувся! Може, вона поверне його за невелику винагороду?.. Ти добре її знаєш? Як ти гадаєш? Тоді все можна залагодити! Ми нічого нікому не скажемо!..
Я чекав, коли вона закінчить, аби хоча б спробувати пояснити їй бодай щось… Саме цієї миті повернувся батько… Він
