Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін

Вона все крутилася біля мене, погойдуючи стегнами. Вона мене спокушала. Це було очевидно. Двері в її кімнату були широко прочинені. Я бачив її постіль… Я стояв як укопаний… Навіть не намагався щось зробити… Антуан і Робер повернулися з бістро… Я нікому нічого не сказав…

Увечері я приніс три півонії. То було все, що я зміг купити. В касі було порожньо. Для мене й це було забагато. Я знав, що мені ніхто нічого не відшкодує.

* * *

А потім і Антуан, своєю чергою, став нараз таким чемним, товариським… Раніше він тільки кричав на нас… А тепер став просто чарівним… Навіть не хотів, щоб я ходив у пошуках замовлень на ремонт… Він мені так казав:

— Відпочиньте!.. Побудьте трохи в майстерні… Подивіться на наші вироби!.. За замовленнями можна піти й пізніше!..

Та хай би як довго тривали вдосконалення, але нарешті шпилька до краватки була готова… Вона повернулася від полірувальника. Тепер була черга за мною, я мав її віднести замовникові… Саме тоді господарка одержала листа від Ґорложа… Він просив не квапитись, потримати коштовність удома… Почекати його повернення. Він сам віднесе її малому китайцеві… А тим часом я можу показати цю чудову прикрасу деяким клієнтам-любителям…

Тут мене пройняв неспокій! Усі справді захоплювалися цією маленькою статуеткою… Він гарно виглядав на своїй підставочці, цей золотий Шак'я-Муні!.. Та й металу він мав цілих вісімнадцять каратів!.. На той час то було не абищо!.. Усі сусіди-знавці вітали нас… Це була честь для будинку!.. Клієнтові не буде на що нарікати!.. Ґорлож повернеться лише за десять днів… І я мав ще вдосталь часу, аби покрасуватися із статуеткою в різних крамничках…

— Фердінане! — радила мені господарка. — Залиште її ввечері тут, у вашому ящику… Ви ж знаєте, ніхто її не торкнеться! Заберете її завтра вранці!

Та я вважав за ліпше зберігати її у своїй кишені й забирав її додому. Мені це здавалося надійнішим… Я пришпилив її подвійними шпильками, одною величезною та двома маленькими з кожного боку… Всі сміялися з цього. «Він її точно не загубить», — казали.

* * *

Наша майстерня була крита шифером, від чого там було страшенно задушливо, навіть наприкінці вересня. Так спекотно, що всі постійно щось цмулили.

По обіді в Антуана часом уже геть дах їхав. Він горлав пісні так, що його було чути на весь двір аж до будки консьєржки… Постійно накачувався абсентом, загризаючи купою печива. Ми також усі трохи перекушували. Разом з Робером ми ставили під кран на сходовому майданчику всі принесені нам пляшки з пивом, аби вони там прохололи. Їх набрали в кредит цілі кошики. Щоправда, в бакалійників це викликало невдоволення, вони були добрячими жмикрутами… У певному сенсі це було справжнє шаленство пристрастей… Просто всі подуріли від спеки й свободи.

Господарка була з нами. Антуан умостився поряд. Ми хихотіли, позираючи, як вони притискаються одне до одного. Він намацував її підв’язки. Задирав їй спідницю. Вона мекала, як коза. Була така збуджена, що ніби аж просилася, аби хтось дав їй жару… Тут він дістав її цицьку. Вона була просто в захопленні. Він вилив нам усе, що залишалося в пляшці. Ми з Робером за мить спорожнили склянки. Це було краще, ніж лимонад… Урешті всі добряче налигалися. І почалася гульня. Нараз Антуан задер господарці зразу всі спідниці! Вище голови!.. Він підвівся і заштовхнув її, як була, всю закутану, до її кімнати. Вона весь час хихотіла… На неї напав невтримний сміх… Вони зачинили за собою двері… Вона квоктала, не вгаваючи…

Для нас з Робером настав час дивитися виставу, і ми полізли на плиту. Місце було вибрано вдало… Ми цілковито занурилися в спостереження… Видно було все… Антуан тут-таки поставив товстуху на коліна… Він був надзвичайно брутальним… Вона так і залишилася догори задом… Він м'яв її, обмацував… Рвав волани. Зривав усе. А потім просто впився в неї. Дістав свій апарат… І почав її шпарити… Він працював на совість… Я ніколи не подумав би, що він такий дужий… Мені стало млосно… Він рохкав, як свиня… Вона також викрикувала… Аж пищала в шаленому ритмі… Робер говорив правду про її сраку… Тепер це було чудово видно… Вся червона… велетенська, аж багряна!..

Нарешті полетіли й штани, від них залишилося лише шмаття… навколо все було мокре… Антуан чманів дедалі більше… Щораз щось там ляскало… Вони вовтузилися, як дикі звірі. Він так кидався на неї, що запросто міг задушити… Його штани волочилися по підлозі… Блузу, яка йому постійно заважала, він здер одним махом… Вона впала недалеко від нас… Тепер він був зовсім голий… На ньому залишилися самі пантофлі… пантофлі господаря… з вишитими кішечками. У своєму шаленстві він здер з ліжка покривало і бецнувся головою об бильце ліжка… Він сопів як злодій… Обмацав свою макітру. Там уже набігла ґуля. Він відсунувся… А потім з люттю знову взявся за діло… «Ах, сука, — ревів він. — Ну, курва!» І дав їй копняка під ребра. Вона манірно ухилялася…

«Антуане! Антуане! Я більше не можу!.. Мій любий, благаю тебе, залиш мене!.. Будь обережний!.. Не зроби мені дитинки! Я вже вся змокла!..» — лепетала вона.

«Помовч краще, суко! Стули писок! Розкрий калитку!..» Не слухаючи її, він продовжив справу, попередньо тричі вдаривши її в черево… Удари були глухі… Вона почала хапати ротом повітря… Пахкала, як ковальські міхи… Мені здавалося, що він хоче її порішити… Прикандичити на місці… Він влаштував їй добрячу прочуханку… Вони ревіли, як звірі… Вона здалася… Робер уже не витримував. Ми злізли з нашого підвищення. Повернулися до верстата. Принишкли… Хотіли видовища… Ось і одержали!.. Але це виявилось небезпечно… Корида тривала далі. Ми спустилися у двір… за відром і швабрами для прибирання… Зайшли до консьєржки… На той випадок, що він таки її задушить, ми не хотіли залишатися нагорі…

* * *

Ні драми, ні трупа не було… Вони знову з'явилися, ще й цілком задоволені… Просто для нас це було вперше!..

За кілька днів провізія стала надходити звідусіль, навіть від трьох бакалійників з вулиці Екуф та вулиці Бобур, яких ми зовсім не знали… Харчами було забито всю кімнату, окрім того ми мали цілий склад пива та вина-шипучки «Мальвуазен». Ми розбещувалися…

Під різними приводами я