Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Коли всі аргументи вичерпались, мати підвелася й взялась за мене… Вона хотіла, аби я висповідався… Я й далі мовчав… Вона плакала, стоячи навколішки біля мого ліжка, так ніби я помер… Шепотіла молитви… Просила зглянутися на неї… Хотіла, щоб я негайно у всьому признався… щоб я сказав, хто ця жінка!… І щоб ми разом пішли до неї…
— Якщо ти хочеш усе знати, то це господарка!.. — нарешті вигукнув я. Мій терпець урвався! Хай йому біс!
— Ах! Помовч, малий дурнику!.. Ти навіть не знаєш, якого болю нам завдаєш!..
Щось доводити не було жодного сенсу… Яка користь від розмови з цими телепнями… Вони забитіші, ніж усі забиті нужники в Аньєрі! Я в цьому переконався.
* * *
І все-таки це був жахливий удар. Я довго, днів п'ять чи шість, безвилазно залишався в своїй кімнатці. Вони змушували мене спускатися, щоб я поїв… Мати кликала мене разів з десять. Нарешті сама йшла нагору. Я більше нічого не хотів, особливо розмовляти. Батько балакав сам із собою. Виголошував монологи. Лаявся без упину… Усі ці вічні, заяложені причитання… Доля… Євреї… Невдачі… Виставка… Провидіння… Франкмасони…
Як тільки він повертався з достави, ліз нагору, на горище, й брався за акварелі, це було вкрай необхідно… Треба було відшкодувати збиток Ґорложу… Та він більше не міг ні на чому зосередитися. Його дух витав десь у високості… Тільки-но він брався за пензля, як починав страшенно злитися, й той тріщав у нього в руках. Він так нервував, що зламав своє маленьке перо для малювання тушшю… й розколов чашечки для розведення фарб… Та іншого виходу не було… Варто було мені наблизитись, як він усе з шумом відсував убік… Як тільки він залишався з моєю матір’ю, то знову починав скандалити…
— Якщо ти дозволиш йому цілими днями тинятися вулицею під приводом навчання на крамаря, ми його більше ніколи не побачимо, моя дорогенька! О, ні! Будь певна! Це все ще квіточки! Він закінчить навіть не злодієм, ні! А вбивцею! Ти чуєш мене? Вбивцею! Не мине й шести місяців, як він задушить якого-небуть рантьє! О! Він уже на правильному шляху!.. О Боже! Він більше не спіткнеться! Як він вигарцьовує! Галопує! Його вже годі загнуздати! Я це бачу! А ти що, хіба цього не бачиш? Не віриш власним очам? Ти сліпа! Але не я! Ні! Ох! Ні! Не я!..
Після цього йшло глибоке зітхання… Він її заворожував…
— Ти можеш нарешті мене послухати? Хочеш, я скажу тобі, що нас чекає?.. Ні? Тобі байдуже!..
— Не треба, Оґюсте, благаю!..
— Ах-ах! Отже, тобі не страшно мене слухати!.. Отже, ти й сама знаєш!..
Він схопив її за зап'ясток, щоб вона не могла вислизнути… Вона мала вислухати все…
— Це нас… Ти мене чуєш?.. Він нас прикінчить! Якось принагідно! Наша справа перейде до нього, моя дорогенька!.. Матимеш його дяку за все!.. Ах! Скільки разів я вже казав тобі!.. Їй-бо, хіба мало тебе попереджав?.. Завжди казав тобі!.. Га! Боже мій, Боже мій! Казав на всі лади, на кожному перехресті! Завжди! Тим гірше! Alea jacta…[32]
Він наганяв такого страху на мою матір, що вона геть дитиніла! З рота текла слина, на губах надувалися бульбашки, вона починала щось там белькотіти… І тут він добивав її, цілком оглушував:
— Хай уже мене задушить! Я готовий! Але я не дозволю водити себе за носа, дідько б його ухопив!.. Роби як хочеш!.. Ти будеш відповідати!..
Вона не знала, що робити, що відповідати на такі жорстокі передбачення. Звиваючись у конвульсіях, вона кусала собі губи, які починали сильно кровоточити. Я був проклятий, поза всяким сумнівом. А він усе ніяк не міг вгамуватися, він — Понтій Пілат, забризкуючи слиною весь поверх, виразним жестом умивав руки від усіх моїх огидних вчинків, видовище було вражаюче. Сипав латинськими висловами. В урочисті моменти таке з ним бувало. Просто там, на маленькій кухні, він проголошував мені анафему й декламував на античний манір. Часом він робив паузи, аби пояснити мені, неуку, що означає humaniora[33]…
Він знав усе. Тоді як я, по суті, розумів лише одне — що до мене не треба торкатися, а можна брати лише пінцетом. Мене всі зневажали, навіть з погляду римської моралі, Ціцерона, всієї імперії й усіх древніх… Мій батько все це знав… Не мав у цьому жодного сумніву… Й верещав про це, як тхір… Моя мати далі скімлила… Щоб розпочати сцену, він навіть вигадав собі щось на кшталт «вступу»… Він хапав шматок марсельського мила, важкий кубик, і починав енергійно жестикулювати ним… Часом клав його на місце… й далі розпатякував… Потім брав його знову… Розмахував ним… Аж поки мило не вислизало в нього з кулака… Й не залітало під піаніно… Всі кидалися його діставати… Нишпорили мітлою… запихали руки… Чорт!.. Хай йому дідько!.. Натикалися на кути!.. Один на одного… Мітла влучала комусь в око… Все кінчалося бійкою. Вони лаяли одне одного останніми словами. Він гнав її геть, а вона шкандибала навколо столу.
Мене на якийсь час залишали в спокої.
* * *
Від страху моя мати геть втратила будь-який сором… Вона ходила по всьому Пасажу й навколо та розповідала про мої ганебні вчинки… Вона надокучливо просила ради в інших батьків… тих, які мали проблеми з дітьми… під час навчання… Як їм вдалося виплутатися?..
«Я готова, — постійно говорила вона, — на будь-які жертви! Хай там як, але ми не відступимо!..»
Дядько Едуар, завжди такий кмітливий, у якого було стільки зв'язків, вже й той починав морщити лоба, я здавався йому трохи дивним… Він уже дістав усіх своїх приятелів розмовами про мої проблеми й неприємності… Йому це також почало вже набридати… Все було проти мене… Зі мною було щось негаразд… Я навіть сам почав його уникати.
Сусіди пристрасно цікавилися моєю драмою…
