Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Малий Робер переважно займався філігранною роботою… Гравіюванням… Він орудував напилками завтовшки з волосину… Окрім того, готові вироби він покривав патиною… То вже були не волосинки, а сіточка павутинок… Від постійного напруження зору йому різало очі… Тож він переривав роботу й обризкував водою майстерню.
Антуан ні в чому йому не попускав і мав на нього зуб. Мене він також не терпів. Нам хотілося заскочити його, коли він жигав господарку. Таке нібито вже траплялося… Робер весь час торочив про це, але був не впевнений… Можливо, то були лише плітки. За столом Антуан тримався так, що жоден не наважувався йому заперечувати. Через найменше зауваження, яке йому було не до шмиги, він просто закипав й одразу йшов збирати свої речі. Йому обіцяли збільшення платні… на 10 франків… навіть на 100 су…
— Ідіть до сраки! — відповідав він нещасному Ґорложеві… — Гидко на вас дивитися. У вас навіть порядного взуття немає на ногах!.. Що ви можете обіцяти?.. Знову мені баки забиваєте!..
— Не переймайтесь, Антуане! Запевняю вас, що все налагодиться! З часом!.. Я переконаний!.. Скоро… Значно раніше, ніж ви думаєте!..
— Налагодиться, ще б пак!.. Це як мертвому припарки! Та я скорше архієпископом стану!..
Ось так вони бесідували. Їх уже ніщо не стримувало. Господар зносив усе. Він боявся, що той піде геть. Сам він не хотів себе нічим обтяжувати… Бруднити руки. Чекати, коли щось зміниться… Він любив попивати каву з вершками й позирати у вікно, покурюючи люльку… Панорама кварталу Маре… Особливо, коли моросило… Розмови його дратували… Можна було робити що завгодно, тільки не звертатися до нього з якимись проханнями. Він сам відверто нам заявляв: «Робіть так, ніби мене тут немає!»
* * *
Я так і не знайшов покупців — ні гуртом, ні в роздріб… Усі химери та інші чудовиська й досі залишалися в мене на руках… Проте я робив усе, що міг… Від Мадлен до Бельвіля… Усе оббігав, усе спробував… Від Бастилії до Сен-Клу не залишалося жодних дверей, в які б я не постукав… Усі крамниці зі старим мотлохом… усі годинникарі… від вулиці Риволі до цвинтаря Баньє. Мене вже знали найзлиденніші євреї… Усі телепні… Всі золотарі… Але мене гнітили невдачі… Ніхто нічого не хтів купувати… Так не могло тривати вічно… Нещастя також стомлюють…
Нарешті мені усміхнулося щастя. Диво сталося на розі вулиці Сен-Лазар… А я ж проходив тут щодня!.. І ніколи навіть не спинявся. Крамниця виробів у китайському стилі… За сто метрів від Триніте. Я мав би зауважити, що й тут полюбляють різних покручів, і не маленьких, а величезних розмірів! Усі вітрини були заповнені ними! І не заради жарту, а справжій потворний несмак! За стилем достоту як у мене… Одне слово, такий самий жах… Щоправда, у них були переважно саламандри… летючі дракони… будди з велетенським черевом… позолочені… банькаті… зі злим поглядом… Вони курили, сидячи на підставках… У стилі «мріяння курця опію»… А ще гори аркебуз та алебард до стелі… з тороками й скляними намистинами. Просто можна луснути від сміху. Звідтіля звивалися різні гади, що плювали вогнем… І тяглися до підлоги… Здіймалися колонами… Сотні парасоль на стінах, що палали яскравими барвами, й на довершення всього чортисько біля дверей, в людський зріст, весь в оточенні жаб, витрішкуваті очі яких сяяли тисячами ліхтарів…
Оскільки вони продавали подібні речі, мені спало на думку… а раптом їм сподобається те, що продаю я?
Тоді, набравшись духу, я увійшов до крамниці… розклав товар… Спершу дуже хвилювався… та врешті опанував себе…
Переді мною стояв маленький вузькоокий чоловічок з голосом старої звідниці, хитруватий, непоказний, в шовковому вбранні, прикрашеному рюшами, в дерев’яних шльопанцях — одне слово, справжнісінька макака, ще й у м'якому капелюсі… Спершу він майже ні на що не реагував… Проте я помітив, що вразив його такою кількістю чарівних штукенцій… мандрагорами… усіма цими медузами спіральної форми… самофракійськими брошками… Для китайця — то просто лакітки!.. Треба було прибути так здалеку, аби оцінити мою колекцію…
Нарешті він відкидає свою позірну байдужість… Він насправді схвильований… Навіть окрилений… Від нетерплячки плутає слова… Врешті каже мені таке: «Гадаю, милий юначе, я матиму можливість щось для вас зробити…» І провадить далі…
Він знає одного поціновувана біля Люксембурзького саду… Одного надзвичайно пристойного добродія… Справжнього науковця… який кохається в коштовностях, що виконані у високому стилі з неабияким умінням… саме те, що мені потрібно… цей тип — манчжурець, приїхав у відпустку… Китаєць пояснив мені, як слід триматися… Не варто говорити надто гучно… Той не терпить галасу… Він дає мені адресу… Правда, не якийсь там крутий готель, а вулиця Суффло… Китаєць із Сен-Лазар просив для себе лише «комісійні»… Якщо я отримаю замовлення… лише п'ять відсотків… Це ще по-людському… Я підписую його папірець… Не гаючи жодної секунди… Тут-таки на вулиці Мортір заскакую в омнібус в напрямку до Одеону.
* * *
Знаходжу мого поціновувача мистецтва. Показую свої коробки, відрекомендовуюся. Розкладаю зразки. Він ще вузькоокіший, ніж той… І також носить довгий одяг. Він просто зачарований тим, що я приніс… Побачивши такі чудові речі, він стає говірким…
Показує на мапі, звідкіля він… З кінця світу… і навіть ще далі, ліворуч за полем мали… То був справжній мандарин на вакаціях… Він волів би мати прикрасу, й обов'язково вирізьблену спеціально для нього… Він уже навіть обрав модель. Він хотів, щоб я виконав справжнє замовлення!.. Він пояснив мені, де я можу його скопіювати… В музеї Ґалльєра[30], на третьому поверсі, в центральній вітрині. Щоб я не помилився, він накидав маленький ескіз. І підписав великими літерами ШАК’Я-МУНІ, таке було ім'я… Бог Щастя!..[31] Він хотів мати такого самого, у вигляді заколки для краватки. «Там, у себе, я вбираюся по-європейському, — сказав він. — Я чиню справедливість!»
Оце то побажання… А він ще й повністю мені довіряв. Вручив двісті франків просто в руки, на купівлю благородного металу… Так було зручніше… Щоб не гаяти часу…
У мене самого обличчя стало, як у Будди, коли я брав у нього ті дві купюри… Я не звик до такого поводження… Дорогою
