Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Климів був великий мораліст. Хоч дівчатами не цікавився, але казав, що колись ожениться, бо це згідне з Божим законом. Був завзятим противником «дон жуанів». Трапився такий випадок, що один симпатик ОУН поступив невідповідно з молодою дівчиною. Цей факт дійшов до відома Климова, й Іван наказав дати винуватцеві буків у спину і сказати йому виразно: «Хай одружиться і поступає, як Бог наказав».

У тюрмі Іван Климів особливо цікавився молодими членами ОУН і приділяв їм багато уваги в націоналістичному й моральному вихованні. Вибирав кращих із найкращих і таким вибранцям присвячував особливу увагу, бо з цих одиниць мали вийти відважні і шляхетні революціонери. До таких вибранців належали, між іншими: Кублій із Волині, Володимир Федишин й Іван Шпак із с. Нивиць. (Володимир Федишин згинув у с. Нивицях в лютому 1943 р. в бою з червоними бандами Колпака). Іван Шпак належав до найкращих бойовиків і зв’язкових Проводу Львів-Київ у часі німецької окупації. Його арештувало Ґештапо разом із «Марком», і Шпак не витримав тортур, погодився співпрацювати з німцями. Розвідка СБ ОУН довідалася й переслухала І. Шпака, який признався до вини. Організаційний суд покарав І. Шпака карою смерти і, хоч із великим болем серця, Іван Климів погодився на виконання вироку.

Іван Климів мав більше своїх вихованців, які (за вийнятком І.Шпака) ніколи не завели надій свого провідника. Годі мені сьогодні пригадати їхні прізвища, до них треба врахувати «Мечника» із с. Кривого, Вугляра й Миколу Свистуна із с. Ордова, який відомий під псевдом «Ворон» та «Орбей». Таких Іван Климів мав по всіх областях України й на них спирав свої найдовіреніші організаційні тайни.

Треба визнати, що І. Климів був добрим психологом і визнавався на людях, підбираючи собі членів до окремих важливих завдань. У тому полягала вся таємниця, що Іван Климів мав надзвичайне щастя в підпільній боротьбі й завжди виходив ціло в найтяжчих ситуаціях. Це він часто завдячував вишколеним і довіреним людям, яких мав у своєму оточенні.

Ім’я Ярослава Старуха стало символом ще у 1930-х роках. Тоді Ярослав, син посла до Австрійського сейму Тимотея Старуха, став відомим завдяки величезній активності на громадській ниві та підпільній діяльності. Ще за часів польської держави Старух кількаразово заарештовувався поліцією, відбув свій термін у Березі Картузькій, а у 1937 році остаточно отримав тринадцятирічний термін ув’язнення на суді у Рівному.

Опісля, з великим досвідом роботи у Крайовому Проводі ОУН, Старух-«Синій» стає одним із авторів Акту «30 червня», державним секретарем Міністерства інформації і пропаганди УДП, членом організаційної референтури Проводу ОУН, керівником підпільної радіостанції «Афродіта», редактором гумористичного журналу «Український перець», членом Проводу ОУН і, насамкінець, Провідником Закерзонського краю на українських землях під Польщею. Тут він зорганізовує досконалу сітку підпілля, включно з бункерами, магазинами харчів, зброї, шпиталями, майстернями та ефективною розвідкою. Не дарма ж польський генерал, який ознайомився з матеріалами українського підпілля з подивом константував: «Паньство в паньстве» (Держава в державі). Старух ще при житті був нагороджений УГВР Золотим Хрестом Заслуги.

Десь у 1942 році до Старуха прив’язалося псевдо «Синій». На той час йому було трохи за тридцять, але він уже досить посивів. І одного разу маленька дівчинка назвавши його не «сивим», а «синім» спричинилася до появи легендарного псевдоніму, який сподобався Ярославові.

В підпіллі Ярослава Старуха часто порівнювали з Іваном Климівим: їм обом, колись студентам права Львівського університету, довелося розбудовувати ОУН у другій половині 1930-х років, відзначитися в організаційній праці на Волині та спільно працювати на початку 1940-х. А з різницею в один день, на початку грудня 1942 року, йдучи за однаковою схемою на зустріч із «Любомиром» — провідником ОУН Харківщини, якого супроводжувала «вродлива жінка у чорному каракулі», обоє потрапили у руки гестапо. Фатальна роль жінки, яка була подвійним агентом більшовиків та нацистів призвела до смерті Климіва від рук одного із найжорстокіших «спеців» в українській справі — оберштурмфюрера, латиша Вірзінга.

А далі була черга Старуха. Його кілька днів били дерев’яними дрючками. Перебуваючи у спільній камері з іншими націоналістами, «Синій» просив лише одного — щоб допомогли йому вчинити самогубство.

«Я можу засипати двісті людей! — застогнав він у відчаї, не знаходячи інших, більш переконливих аргументів», — згадував Іван Шевчук, який на прохання Старуха заклав йому зашморг із рушника на шию. Але з першої спроби рушник урвався, а з другої, під вагою тіла, зламалася віконна рама, до якої прив’язали зашморг.

Це були перші, але не останні спроби «Синього» вчинити самогубство. Він стрибав з четвертого поверху, але лише зламав руку, пальці та кілька ребер. Він втікав у безнадійних ситуаціях, розраховуючи, що його застрілять при спробі втечі, але після кожної спроби його ще більше мордували-допитували.

Це уже пізніше він опише свої пережиття: «На Лонцького, ввечорі, вже тягнуть, іти неможливо. І знову ніч і знову ранок. Знову тягнуть, поволі тягнуть по сходах. Перший, другий, третій поверх. А там, наліво, кімната. Спираюсь об поруччя, гостра свідомість думки, перехилююсь і — падаю на цемент сходової клітки.

Смерть? Ні, не дають навіть зомліти. Побої тяжкі, повні гніву, волочать