Червоно-чорне - Святослав Липовецький

вишколи та пише фундаментальну працю з українського націоналізму «Ідея і Чин України». Саме завдяки підпису на книзі «Максим Орлик», за ним залишиться це псевдо. В окупованій більшовиками Галичині Дмитро Мирон відновлюватиме підпільний провід ОУН. А далі, у Відні, організовуватиме політичні вишколи вояків куреня «Ролянд». У липні 1941 він повернувся до Львова, а звідтіля, за наказам, направився до Києва. Проте під Житомиром потрапить у руки гестапівців й втікатиме з Луцької в’язниці, де перебував після затримання.

27 вересня 1941 року Мирон-«Орлик» одружується, а 29 вересня знову вирушає на Київ. Тепер як Провідник Крайової Екзекутиви ОУН Східніх і Осередніх Земель. Саме політичний та ідеологічний хист Мирона, а також величезний досвід підпільної організаційної праці зробили його основною фігурою націоналістичного руху на Наддніпрянщині.

Життя у Римі та Відні, Кракові та Львові дозволили йому достойно оцінити столицю України. В першому ж листі (датованому 14.10.1941) Дмитро, який у Києві користувався псевдонімом «Андрій», писав: «Щасливо, з різними пригодами, прибув у Золотоверхий, чи то пак зеленоверхий Київ. Хоча почалася сніжна осінь, проте Київ виглядає прекрасно. В зелені й бронзі дерев достойно й величаво розсівся на горбах, немов володар на престолі. Робить враження другого Риму й своєю красою, й величчю, й сивою давниною. Тут відчуваєш й розумієш благословення святого Андрія... Словами не опишеш усієї краси й багатства вражінь. Варто було все найважче перетерпіти, щоб бути в Києві та його здобути. А таки здобудемо його колись, бо він наш, органічно наш, як і Дніпро... Краса, велич, достойна задума й культура Києва надихає людину новими думками. В Києві відчуваєш, що дивляться на тебе віки й великі, незнані предки. Як оглядаєш, або ходиш святими місцями Києва, так і чуєш, як росте у тобі якась нова сила. Так мусіли колись відчувати ті, що йшли до Святої Землі й Єрусалиму... Для величавого, все оновлюючого, незнищимого міту Києва варто жити, працювати й віддати всі сили...».

Весною 1942 року в організаційних справах він востаннє повернувся до Галичини. Але при першій же нагоді поїде до Києва. У спогадах друзів Дмитро Мирон виступає як естет, що любив комфорт та затишок, одяг та музику, але свідомо проміняв життєві людські розкоші на важку працю та небезпечне життя.

Перебуваючи у Києві, «Андрій» не оминув своєю увагою й киян, про яких писав у листі до дружини: «Люди не є такі гарні, як наш величавий, другий Рим. Совєтська дійсність мимоволі витиснула печать на їх поведінці. Хитрість, нерозглядність і недовірливість... Не збагнеш так скоро їхнього обличчя. Все, що краще, большевики знищили або вивезли, брак індивідуальностей і характерів, хоча є дуже багато хороших людей, що не знайдеш таких у нашій Галилеї... Тим зломаним, пригнобленим й заляканим душам із левиною силою треба чогось великого, ідеї-правди, свободи, натхнення, а разом з тим хліба й праці... Аж дивно і страшно, що серед такої краси й багатства природи могли так підло жити люди, немов зацьковані звірі...».

25 липня 1942 року на розі вулиць Фундуклеївської та Театральної Дмитро Мирон потрапив у руки гестапівців і, при спробі втечі, загинув.

У своїх неповних 32 роки життя він встиг здобути освіту й відбути значні ув’язнення, прославитись на журналістській та політичній ниві, в умовах II Світової війни оглянути європейські столиці та з великим натхненням й завзяттям поринути у творення нового українського життя у столиці України.

Місце поховання Дмитра Мирона досі залишається невідомим, але його ім’я посіло заслужене місце на пам’ятній таблиці на Оперному театрі — одній із найкрасивіших споруд у центрі Києва.

67. Родина Провідника

Прізвище «Бандера» на кількох мовах означає «прапор». Провідник ОУН став символом та прапором національно-визвольних змагань, а втім, він був не єдиним у своїй сім’ї, хто всеціло присвятив себе на вівтар визвольних змагань.

Батька Степана — священика отця Бандеру — називатимуть «революціонером у рясі», і недарма. З проголошенням Західно-Української Народної Республіки Андрій Бандера стане депутатом парламенту ЗУНР, а з початком україно-польської війни виконуватиме обов’язки капелана в одному із полків Української Галицької Армії. Коли в УГА закінчились боєприпаси і армія перейшла за Збруч, отець Бандера пішов туди зі своїм військом. Незважаючи на епідемію тифу, отець Андрій до кінця залишився сповідати хворих і сам ледве пережив цю небезпечну хворобу.

Вплив батька на сина Степана буде беззаперечним. Так, перебуваючи в лавах Української Військової Організації Степан Бандера разом з батьком у 1928 і 1930 затримуватиметься польською поліцією. Але «революціонер у рясі» загине від рук радянського НКВД. Під час радянської окупації Степан Бандера двічі намагався вивезти батька та сестер з України, проте отець Андрій передав через зв’язкового: «Від втечі з краю відмовляюся, народ залишити не можу...». 23 травня 1941 року отця Андрія буде арештованого і перевезено до Києва, де після допитів, 10 липня 1941 року, розстріляно.

У 1992 році Андрія Бандеру посмертно реабілітують, а його ім’я внесуть в список мучеників за віру, щодо яких Українська Греко-Католицька Церква розпочала беатифікаційний процес.

В сім’ї Андрія та Мирослави Бандер було восьмеро дітей, щоправда наймолодша дитина померла немовлям. Що стосується сімох інших, то кожному з них довелося прожити насичене страдницьке життя. Усі чотири брати загинуть насильницькою смертю, а троє сестер зазнають переслідувань та довгих років ув’язнень.

Ще за «польських» часів батько подбає, щоб усі його діти отримали належну освіту, яка включатиме навчання в гімназії та університетські студії. Цікаво й те, що Андрій Бандера після смерті дружини, своїх доньок віддасть на виховання у близькі священичі родини, а уже після здобуття відповідної освіти, вони повернуться в батьківський дім.

Найстарша сестра Марта закінчила учительську семінарію і активно включилася в діяльність