Червоно-чорне - Святослав Липовецький

націоналістичного підпілля. Володимира Бандера після навчання в Стрийській гімназії одружиться й разом із чоловіком виховуватиме шістьох дітей та активно займатиметься громадською діяльністю. Наймолодша сестра, Оксана, після закінчення гімназії допомагатиме батькові й учителюватиме. Втім, це триватиме лише до 1941 року, а далі батька та доньок заарештують і сестри на довгі роки опиняться поза Україною.

Лише одній — Володимирі Бандері-Давидюк вдасться пережити лихоліття війни на рідних землях. Матір шістьох дітей, разом із чоловіком-священиком заарештують у 1946 році. Весь час, поки подружжя відбуватиме покарання на далекій Півночі, діти пробудуть у сиротинцях.

Доля братів Степана Бандери була не менш драматичною. В тогочасному суспільстві значно більше уваги присвячувалося освіті чоловіків. Тож Олександр та Василь — молодші брати Степана, після закінчення Стрийської гімназії навчалися на агрономічному факультеті Львівської політехніки. Таку ж освіту здобув й Провідник ОУН, але далі його життєва дорога звивалась через в’язниці та польські й німецькі концтабори.

Олександр та Василь не припинили навчання після закінчення Політехніки: Василь вступив на філософський факультет Львівського університету, а Олександр виїхав до Італії, де продовжив навчання у Римській вищій школі економічно-політичних наук, яку завершив зі ступенем доктора.

Брати Бандери були активними діячами націоналістичного руху, тому їхній арешт нацистами не можна пов’язувати лише із діяльністю старшого брата. Промовистий факт: Олександр, який досить комфортно облаштувався в Італії і навіть одружився на родичці міністра закордонних справ Італії Чіано, після проголошення ОУН 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави, свідомо повернувся, щоб працювати в Україні.

Коли Степан Бандера перебував у нацистському концтаборі Заксенгаузен, Олександр та Василь відбували ув’язнення в сумнозвісному Авшвіці (Освєнцимі). У липні 1942 року обох братів замордували польські «фольксдойчі». Пізніше розслідування смерті Олександра Банд ери посприяло тому, що українцям полегшили умови перебування у найвідомішому «млині смерті».

Наймолодший із братів Бандер — Богдан, в час II Світової війни у складі Похідних груп ОУН пішов на Південь і, найімовірніше, загинув від рук гестапо в 1943 році у Херсоні.

За коротких п’ять років війни велика сім’я Бандер втратила батька та трьох синів, а ще трьом сестрам доведеться відбувати довгі роки покарання поза Україною.

Цікаво, що родина майбутньої дружини Степана Бандери — Ярослави Опарівської, теж зазнала переслідувань та була знищеною. Спочатку батько-священик загинув капеланом УГА під час україно-польської війни, а уже в Другу світову війну боївкою прокомуністичної польської Армії Людової було замордовано матір, а гестапівцями — брата.

68. Як не заломитись

Це вже не вперше я стверджував, що людина є неймовірно витривала й відпорна на фізичні тортури, якщо вона свідома свого завдання. Спільно працює вся нервова система, а передовсім людська воля.

Ніщо так людини не підтримує в тяжких умовинах, як внутрішнє хотіння, сила волі, яка без перерви доходить до свідомості й наказує витримати, не заломитися, згинути, а не зрадити. Правда не кожна людина може так себе тримати, якщо вона наперед до такої ситуації себе психічно не підготовила.

Кожна постанова мусить виходити із глибини повної свідомості, й тоді людина є спроможна себе контролювати. Терпіння фізичні бувають великі, а сила волі не піддатися є ще сильніша. Значно пізніше мені доводилося переживати ще тяжчі, рафінованіші переслуховування.

Був час, що мені здавалося, немов би приходив мені кінець, ще кілька хвилин і душа покине немічне тіло. Тоді ставало приємно, що нарешті все це скінчиться. Але свідомість мене не опускала, тоді я пригадував доручення Провідника, болів незнаною долею Івана Климіва. Я на часок переносився на інший світ, думав про речі, далекі від тюремної дійсності, й так себе підтримував.

Часом зроджувалася впертість не дати ворогові того, чого він хоче, просто хотілося перемогти його своєю волею.

А коли я сидів у камері й чекав нового виклику, то думав про переживання з дитячих літ. Пригадував, як моя матуся читала мені велику книгу з кольоровими образками — «Життя Святих». Вже тоді в мене зароджувалося бажання переносити тяжкі муки за Христову віру і вмерти та не зрадити Христа.

І в тюрмі мені часто ті історії приходили до свідомості, що були люди, які за велику ідею живцем давали себе спалити, а не зрадити. І я так дуже хотів теж витримати, не зрадити й одночасно хотів так дуже жити.

Багато писалося про поганські часи, про нелюдські тортури християн. А чи у двадцятому столітті багато змінилося в тому? Чи москалі так само не переслідували християн і фізично нищили тільки тому, що вони вірили у Христову віру? Чи не сиділи ув’язнені українські монахині, священики і так само не вмирали, як перші християни? І треба признати, що з них ніхто не заломався, не зрадив. Чому? Бо були «сильні духом».

Ми не раз говорили в камері про подібні справи і приходили до висновку, що хто зуміє з повною свідомістю поставити духа