Червоно-чорне - Святослав Липовецький

одержує пост організаційного... З тим постом пов’язані пляни нав’язування порваних арештуваннями зв’язків, поновне охоплення району організаційною мережею. Приходять неспані ночі, ходження маловідомими дорогами й стежинами, праця над творенням нових організаційних ланок-звен, підбір людей... А тут одного дня на зустріч не вийшов провідник району. Арештований...

Тепер усі друзі з районового проводу знають, що йому доручено працю районового провідника. Він до цього готовий, бо ж сам ставив цей район. Хоч організаційна робота в районі ще добре не закінчена, бо не стало часу, але він доведе її до кінця. Його район буде першим між першими. Друг той а той, котрого він добре пізнав, буде на його попередньому місці, буде організаційним.

Район знову готовий до дії. Праця ще інтенсивніша, ніж перед тим: зустрічі, звіти, підготовка членів і їхній вишкіл, накази, поїздки, наради... А через деякий час на одній нараді його покликують вище — до повіту, за те, що він добре наладнав свій район. А потім до округи.

Праця ширша, але досвід уже набутий, треба лише ознайомитися докладно з умовами праці, відбути необхідні зустрічі... Втім приходить наказ згори виїхати до Львова. І він їде разом з окружним провідником під таку й таку адресу, за такою і такою кличкою.

У Львові несподівана вістка: ворожа поліція впала на слід кількох членів і вони мусять на деякий час виїхати за кордон. Він і провідник округи відсьогодні будуть працювати в Крайовій Екзекутиві. Провідник ще повернеться до округи, щоб передати іншому свої функції, а він уже залишається на праці.

Він у Крайовій Екзекутиві! Він не може цього збагнути. Адже ж він так мало підготований до такої відповідальної праці... Чому він не знав, що таке його чекає? Боже, скільки часу він не раз витратив на дурниці, а скільки можна було прочитати, скільки навчитися за той втрачений час!.. Коли б тепер можна мати бодай частину того часу, який здається йому протраченим, він уже знав би, як його використати...

Але тепер часу немає. Треба своє непідготовання надолужити працею. Такою працею, що не знає ні сну ні відпочинку. Так, на ньому велика відповідальність, на ньому надія проводу, може, навіть мільйонів... всього народу. Він член Екзекутиви... А що ж є вище, яка ж більша відповідальність?

Відчуття великого обов’язку заставляє його до праці, яка не знає про відпочинок, про небезпеку, не знає нічого неможливого... При тому треба бути дуже обережніш. Він мусить витримати: найдовше, його так легко не дістануть у свої руки вороги...

Так приблизно виростав провідний член ОУН. Такими були ті сотні членів Крайової Екзекутиви, окружних, повітових чи районових проводів. Такими були також і рядові члени. Так виростали Грицай-Перебийніс, Гасин-Лицар, Маївський-Косар, Мирон-Орлик, Климів-Леґенда, Шухевич-Чупринка, так приблизно виростав Степан Бандера. А з ними подібно виростали Старик, Березинський, Білас, Данилишин, Пришляк, Голояд і сотні тисяч безстрашних борців за волю України — надія народу і пострах для ворога. А з них виросла пізніше УПА...».

Микола Климишин, «В поході до волі» 64. Життя після довічного ув’язнення

Виконавець «пострілу в обороні мільйонів», Микола Лемик, був засуджений до довічного ув’язнення, проте з початком II Світової війни йому, як і тисячам арештованих націоналістів, вдалось втекти із тюрми. При втечі, він ще отримав польську кулю в спину й важко поранений, кілька разів втрачаючи свідомість, ледве добрався до одного із українських сіл на польсько-українському прикордонні.

У даному випадку націоналістичний обов’язок вимагав від Лемика двох речей: де б він не був — працювати на користь української ідеї та дотримуватися суворої конспірації. В результаті, одужавши, Микола організовує одну із перших українських шкіл на захід від Бугу та Сяну. А дізнавшись про долю загиблого вихідця зі Стрия на прізвище Сенишин, Лемик, не довго думаючи, бере це прізвище собі.

Лише після того, як ОУН почала інтенсивно творити підпільну мережу на території Холмщини, націоналісти дізналися, що легендарний Микола Лемик, живий і здоровий, вчителює в далекій сільській школі. Організаційним наказом його повернули до Кракова, де він очолив референтуру з «калакутських справ» при Українському центральному комітеті. «Калакутами» називали сполонізованих на початку XX століття українців, а відтак — праця Лемика полягала у поширенні української ідеї серед 160 тисяч «калакутів» з Холмщини та Підляшшя.

Втім, просвіта не стала основним заняттям легендарного бойовика. Передбачаючи подальший німецько-радянський конфлікт, ОУН інтенсивно готовила похідні групи, які мали б вирушити по всій Україні з пропагандою визвольних ідей та творячи широку організаційну мережу. Саме Микола Лемик повинен був вести Середню Похідну Групу та прибути разом із нею до Харкова.

Ще перед тим він мав зустріч з батьком, яка була першою після ув’язнення і якої дуже побоювався, адже серед кількох дітей саме Миколу відправили вчитися до університету, а він по-своєму розпорядився долею. «Він з батьком зустрівся