Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Яким же подивом була охоплена українська громадськість, коли саме Закарпаття в кінці 30-х років найближче підійшло до проголошення Української Державності. Це стало можливим завдяки великій жертовності та мужності українців Закарпаття та членів ОУН, які нелегально перейшли польсько-чехословацький кордон й спільно розпочали розбудовувати громадське життя та військові сили «Срібної Русі» (так називали Закарпаття).

Захоплення нацистською Німеччиною Чехословаччини відбулося за традиційною схемою: чехи без жодного пострілу капітулювали перед Гітлером, попросивши його взяти Чехію під свій протекторат. І, вражаюче, що в цих умовах Закарпатська Україна проголошує свою незалежність та стає першою державою, яка зі зброєю в руках виступає проти німецьких союзників — угорців. Це навіть дало підстави окремим історикам вважати початком II Світової війни не напад Німеччини на Польщу, а воєнний конфлікт на Закарпатті.

Михайло Колодзінський-«Гузар», Роман Шухевич (поручник «Щука») та Зенон Коссак (поручник «Тарнавський») — три легендарні постаті з Галичини, які організували та очолили штаб Карпатської Січі.

За переказами, німецький консул Гофман зажадав від керівників Карпатської Січі припинення безсенсової боротьби, на що полковник Колодзінський-«Гузар» відповів: «В словнику українського націоналіста немає слова „капітулювати“. Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити перед собою на коліна — ніколи!».

Тиждень тривала героїчна оборона Карпатської Січі, більшість січовиків разом із Колодзінським та Коссаком загинули, а проте в історії світлими рядками вписано громадський та воєнний феномен, авторами якого були оунівці та закарпатські українці.

«Мусимо чесно сказати, що в світлі останніх подій маємо більшу пошану до українців, ніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті „січовики“, а все таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах».

«Писати про Карпатську Січ спомини — дуже тяжко, найбільш тому, що багацько було в ній скритого, що часто не знати було, хто за який вчинок Січі був відповідальний. Моє завдання облегшує та обставина, що я не пишу історії Карпатської України, ні Карпатської Січі, а свої спомини те, що я бачив, пережив, передумав.

— Де найбільше Української правди в Хусті? — питав я не раз.

— Кажіть, пане професоре! — питали мене з команди Січі.

— У бувших соціалістів її нема, вони ще недавно служили іншим богам, не українським. Люди коло пана прем’єра старші, виховані в мадярському дусі, їх українська правда ще скаламучена мадярською. Найбільш української правди — в Січі.

— Браво, пане професоре, що хоч ви із старших нас признаєте! — тішився один із комендантів Січі.

— Найбільше нашої, української, правди в Січі, але ця правда ще молода, без досвіду, часто розперезана, бунтарська, отаманська! — додав я.

...Молоді з Карпатської Січі вносили в життя країни молоду, гарячу кров, новий розгін, беззастережне бажання служити і вмерти за Україну. Коли що було героїчне в історії Карпатської України, то це дала Карпатська Січ, і якщо в цій країні будуть співати пісні, потайки перед мадярським жандармом, то це будуть пісні про Карпатську Січ.

Це молоде покоління лучило в собі синів із різних українських земель в одну цілість, в одну громаду душ. Як сумно й не випав кінець Карпатської України, молоде покоління змило своєю кров’ю, жертвою свого життя всю ганьбу, всі гріхи всіх, здобуваючи здивуваннями подиву своїх і чужих.

„Що це ви за народ, українці, що ваша молодь, як льви, б’ється за цей шматочок землі?!“ — питали в Хусті мадярські старшини, повернувшись з бою з січовиками.

З політичних причин, від українського народу незалежних, віддано Карпатську Україну в руки Мадярщини, але жертва, яку принесла молодь Карпатської Січі в обороні цієї землі, збудила подив і змусила застановитися у тих, які її віддали: „Чи не змарновано цього дару, цієї цінної молодої крови?!“.

В Карпатській Січі згуртувалося все, що було найкращого, найціннішого в Карпатській Україні і суміжних українських землях. Крім місцевих, були тут і галичани, що перейшли через гори, щоб тут служити Україні, а в разі потреби