Червоно-чорне - Святослав Липовецький

над берегами Тиси й зложити свої голови. Були тут і давні українські емігранти, що досі проживали в Празі, Відні чи в Берліні, — всі збіглися сюди до хоч і малої, але своєї рідної землі.

Своїми виступами молодь Карпатської Січі просвічувала народ, поширювала національну свідомість, своєю смертю зробила ця молодь з різних українських земель землю цю справді українською, зрошеною гарячою українською кров’ю...

Те, що зробила Карпатська Січ, не зробив ніхто із старшого покоління, тому то й казав я в Хусті й кажу нині, що найбільш нашої, української, правди було таки в Карпатській Січі...».

Володимир Бірчак, «Карпатська Україна. Спомини й переживання». 58. Великий романтик і дон-кіхот галицького підпілля

Ім’я Михайла Колодзінського стало відомим завдяки подіям на Закарпатській Україні. Уже тоді сучасники підкреслили, що: «Держава Карпатської України творилася так, як завжди твориться українська держава: без зброї, без набоїв, без допомоги ні від кого, в боротьбі на два фронти — на цей раз проти мадярів і чехів для відміни — і як завжди з третім ворогом за плечима, готовим до скоку, та з диверсією польських банд у нутрі держави. Боротьба за владу була безнадійна. Осталася тільки боротьба за честь Карпатської України. Остався той самий вибір, як колись Крутянцям...».

Героя та шефа штабу Карпатської Січі полковника Михайла Колодзінського назвали великим романтиком та донкіхотом галицького підпілля, адже саме він мріяв та й не лише мріяв, але й творив військову потугу бездержавної нації.

Усе розпочалося 26 липня 1902 року, коли в українській римо-католицькій родині Колодзінських народився син Михайло. В тому, що родина була латинського обряду був закладений й певний позитив — Михайло, як мало хто з його ровесників-українців, потрапив до польського війська — старшинської школи та вступив на правничий факультет Львівського університету.

В студентські роки його п’ять разів затримувала поліція і він відбував ув’язнення. Уже тоді за ним закріпилася особлива характеристика: «Колодзінський — людина скромна й незвичайно солідна. В поведінці був завжди чемний і ввічливий... не надто мовний. Радше слухав, що інші говорять. Визначався сильною волею і великою витривалістю. Коли брався за якусь справу, доводив її солідно і до кінця. Був спокійний, зрівноваженої вдачі. Був педантно обов’язковий і завжди дотримував обіцянок».

З 1933 року він живе в Європі — Італії, Німеччині, Нідерландах, Чехословаччині та Австрії. Його основним завданням стає військове навчання. Цікаво, що Михайло Колодзінський відбував вишкільні курси й був інструктором у таборах хорватських «усташів» в Італії.

Його перу належить ряд праць на військову тематику, серед яких й концептуальна «Українська воєнна доктрина».

Колодзінський вірив й мріяв про українські військові сили і загинув як вояк на полі бою. Йому належали й оці слова: «Бо коли вже нема розумного виходу з тяжкого положення, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь».

59. «Живи вічно!»

Легендарна Карпатська Україна творилася не лише в боротьбі із зовнішнім ворогом, перемогу слід було здобувати й у внутрішніх випробуваннях та суперечках.

Після смерті Провідника ОУН Євгена Коновальця, Провід організації, який знаходився за кордоном, усвідомлюючи неминучість світової війни, вирішив пристати на сторону однієї зі світових політичних потуг. Зовсім по-іншому на це дивилися «крайовики» (оунівці із Галичини), які, незважаючи на геополітику, робили ставку виключно на власні сили.

Дійшло до того, що Провід заборонив членам ОУН переходити на Закарпаття, а перед керівниками Карпатської Січі поставлено вимогу покинення даної території. Олег Кандиба-Ольжич, який представляв Провід, вимагав виконання даних директив, хоча сам заявляв, що їх не поділяє.

Крайовики відмовилися виконувати наказ, залишившись вірними націоналістичній присязі та своєму сумлінню. Шеф військового штабу, Михайло Колодзінський, навіть заявив, що у випадку тиску Проводу українських націоналістів, січовики діятимуть за вимогами військового часу. За означенням істориків це була «війна націоналістів з націоналістами». Тих кілька провідників Карпатської Січі потрапили в ситуацію, коли жодної допомоги від будь-кого не доводилось чекати. Це був найдраматичніший момент в боротьбі за незалежність Карпатської України. Галичани-члени ОУН залишились без елементарної моральної та матеріальної підтримки свого проводу з-за кордону. Не іншим було ставлення до них зі сторони місцевих «патріотів», які часто насмішкувато сприймали жменьку ентузіастів, яких ще на початку 30-х років у Галичині прозвали «хлопчаками з мотиками на сонце».

В цій ситуації вони були смертниками, які знали, що їх чекає і воліли лише достойно загинути. Через півроку відбувся II Великий збір ОУН, на якому зачитувались прізвища усіх членів ОУН, які загинули в Закарпатті. Присутні стоячи після кожного прізвища промовляли: «Живи вічно!».

А Володимир Бірчак у своїх спогадах записав роздуми угорського офіцера, який по закінченні воєнних подій згадував страту 36 січовиків-галичан, що були польськими громадянами: «Що мали ми з ними робити? — оповідав опісля мадярський старшина в Хусті в українському товаристві. — Ми відставили їх до границі. Ми питали їх, за що вони йшли воювати. Відповіли, що йшли Україну будувати й її боронити перед комуністами, мадярами й поляками...