Зібрання творів - Амброз Бірс
– Я вже подумав був, що кінця-краю не буде балаканині про умови, – зауважив Гарпер. – Знаю одного чоловіка, не медика й не солдата, що прийме вашу умову й зважиться зробити таке на спір. Можете призначити будь-яку ставку.
– І хто ж це?
– Його прізвище Джаретт. Нетутешній чоловік, приїхав сюди, як і я, із Нью-Йорка. Не маю грошей поставити на нього, але він сам на себе поставить будь-яку суму.
– Звідки ви знаєте?
– Та його хлібом не годуй, дай тільки побитися об заклад. Що ж до страху... Як знаю, Джаретт вважає це почуття чимось на зразок корости. Або ж якоїсь особливої єресі.
– Який він на вигляд? – очевидно зацікавився Гелберсон.
– Схожий на Манчера... як брат-близнюк.
– Приймаю парі, – запалився Гелберсон.
– Красненько дякую. Таке порівняння робить мені честь, – протягнув Манчер, якого вже брав сон. – А чи не міг би і я побитись об заклад?
– Тільки не зі мною, – відказав Гелберсон. – Не потребую ваших грошей.
– Гаразд, – сказав Манчер. – Тоді я ляжу трупом.
Усі засміялися.
Ми вже знаємо наслідки цієї немудрої розмови.
III
Містер Джаретт загасив недогарка – про всякий несподіваний випадок. Мабуть, гадав, що темнота рано чи пізно, а таки
настане, тому варто приберегти цей засіб розвіяти прикрі відчуття чи навіть заспокоїтися на той час, коли буде непереливки. Недогарок може також пригодитися хоча б для того, щоб побачити, котра година.
Задувши пломінець і поставивши підсвічника поряд себе на підлогу, молодик вигідно вмостився в кріслі, сперся на спинку й заплющив очі. Сподівався заснути, та марно. Ніколи в житті він не зазнавав такого непозбувного безсоння. За кілька хвилин облишив спроби задрімати. Але до чого тут узятися? Не никати ж сліпма, ризикуючи потовктись об щось, а то ще й наткнутися на стіл і грубо потривожити небіжчика. Ми ж то всі визнаємо право мерців спокійно лежати, відмежувавшись від грубощів та насильства. Джареттові майже вдалося переконати себе, що тільки такі міркування спонукали його відмовитися від ризикованих прогулянок і невідступно триматися крісла.
Під час цих роздумів від стола начебто долинув якийсь ледве чутний звук. Джаретт не повернув голови. Чи варто це робити в непроникній пітьмі? Натомість нагострив вуха. Чому б ні? Прислухавшись, він відчув запаморочення й ухопився за бильця крісла. У вухах стояв дивний передзвін, голова мало не розколювалася, одежа здушувала груди. «Що це? – майнула думка. – Невже ознаки страху?» Після довгого й цілковитого видиху запалися груди. За якусь мить вичерпані легені рвучко наповнилися великим ковтком повітря – і запаморочення відступило. Дуже вже напружено дослухався Джаретт і так довго тамував подих, що мало не задихнувся. Утямивши це й розсердившись на себе, він звівся, відштовхнув ногою крісло й попрямував до середини кімнати. Але в темряві не дуже-то погуляєш. Довелося наосліп шукати стіну й далі дибати, тримаючись за неї. Добравшись до кутка, він повернувся, проминув вікна, а в наступному кутку болюче стукнувся об конторку й перекинув її. Грюкіт наполохав і водночас роздратував Джаретга. «Що за чортівня! Як я міг забути, де вона стоїть? – пробурмотів він, пробираючись уздовж третьої стіни до каміна. – Треба поставити все на місце».
Знайшовши навпомацки свічку, Джаретт засвітив її і зразу же кинув оком на стіл, де, природно, ніщо не змінилося. Конторка так і залишилася лежати на підлозі непоміченою – Джаретт забув «поставити її на місце». Він уважно оглянув кімнату, розганяючи густі тіні широкими рухами руки зі свічкою, відтак підступив до дверей і спробував їх відчинити. Крутив, щосили сіпав клямку, але вона не під далася, й на тому Джаретт задовольнився. Ба навіть замкнувся ще надійніше – на засув, якого раніше не зауважив. Знову всівшись у кріслі, він глянув на годинника. Пів на десяту. Джаретт здивувався й підніс його до вуха. Годинник поцокує, справно відлічує час. А ось недогарок помітно скоротився. Молодик знову загасив його й поставив на підлогу біля себе.
Сам не свій у цьому оточенні, містер Джаретт картав себе. «Чого тут боятися? – думав він. – Безглуздя й ганьба. Я ж не дурень». Усе це так, але неможливо набратися хоробрості завдяки тому, що усвідомиш таку потребу й постановиш не піддаватися страху. Що гостріше Джаретт дорікав собі, то більше ставало підстав дорікати. Що більше знаходилося підстав не боятися мерця, то дужче, аж до нестерпності баламутилося в голові й у серці.
– Що ж воно таке?! – вигукнув він, геть розгубившись. – Та я анітрохи не забобонний... не вірю в безсмертя... знаю, тепер уже ліпше, ніж будь-коли, що потойбічне життя – це нездійсненна мрія... Невже я програю заклад, втрачу честь, самоповагу, а то й здоровий глузд тільки через те, що наші дикі предки, які жили в печерах і норах, тупо вірили, буцімто мертвяки ходять ночами, буцімто...
За спиною виразно прозвучали – у цьому годі було засумніватися – легкі, м’які кроки, неспішні, рівномірні й дедалі ближчі.
IV
Удосвіта доктор Гелберсон зі своїм юним приятелем Гарпером повільно їхав у власній двомісній кареті вулицями Північного Берега.
– Ви й далі по-дитячому покладаєтеся на хоробрість, тобто товстошкірість вашого приятеля? — спитав старший. – Досі вважаєте, що я програв заклад?
– Я це знаю, – з притиском відповів молодший, силкуючись на переконливість.
– А я на це сподіваюся, їй-бо, – поважно, мало не врочисто мовив доктор.
На хвилину-дві запала мовчанка.
– Гарпере, мене непокоїть ця історія, – повів він далі. У переморгуванні підсліпуватих вуличних ліхтарів його обличчя видавалося дуже серйозним. – Якби не те, що ваш приятель вкрай роздратував мене... таж покепкував з мого сумніву в його витримці – суто фізичній властивості... та ще й вкрай нетактовно забажав, щоб я розстарався на труп лікаря... Якби не те, я б не зайшов так далеко. Якщо трапиться щось лихе, то нам обом погибель, і то заслужена.
– А що може трапитися? Навіть якщо справа поверне на лихе, а я такого й не припускаю, то Манчер просто «воскресне» й усе пояснить. Інакше було б зі справжнім трупом із прозекторської або з одним із ваших померлих пацієнтів.
Отже, доктор Манчер таки додержав слова – зіграв роль покійника.
Доктор Гелберсон довго мовчав, поки карета по-слимачому плуганилася тою самою вулицею – вже втретє.
– Що ж, – озвався він нарешті, – будемо