Зібрання творів - Амброз Бірс

Брейтон не знав, якого виду ця змія. Про її довжину міг хіба що здогадуватися. У найгрубшому місці вона була завтовшки з передпліччя. Якщо цей плазун небезпечний, то чим саме? Чи отруйний він? А може, це удав? Коли не розумієшся на ознаках, якими природа сповіщає тебе про небезпеку, то й не збагнеш. Не розгадаєш мудрованої вістки.

Хай навіть ця істота й нешкідлива, та все одно вона бридка. Це вже de trop – занадто, це вже зухвала недоречність. Цей камінець аж ніяк не вартий такої оправи. Хоч нині в нашій країні варварський смак велить завішувати стіни картинами, заставляти підлогу меблями, а ті захаращувати антикварним мотлохом, та навіть і він навряд чи підлаштовував би інтер’єр для цієї частки дикого життя джунглів. Та ще й – нестерпна річ! – подих цього гада мішається з твоїм. Мусиш дихати таким повітрям.

Такі думки менш чи більш чітко сформувались у Гаркеровій голові й спонукали до дії. Цей процес прийнято називати міркуванням і вирішуванням. Тож ми діємо або розумно, або ні. Так восени зів’ялий листок виявляє більшу чи меншу кмітливість, ніж подібні до нього, коли падає на землю чи на гладінь озера. Таємницю дій людини відкрито: щось скорочує м’язи. І що від того зміниться, коли ми назвемо підготовчі молекулярні зміни волею?

Звівшись, Брейтон налаштувався позадкувати від гада – обережно, щоб його не потривожити, а тоді прослизнути у двері. Так повелося відходити від великих, бо велич – це могутність, а могутність – це небезпека. До дверей вдасться легко відступити. Якщо потвора кинеться вслід, то й на цей випадок є рада. Стіни прикрашені, крім картин, ще й цілим набором смертоносної східної зброї. Завжди можна щось вхопити при потребі. А тим часом безжальні зміїні сліпаки запалали ще дужчою злобою.

Гаркер відірвав праву ногу від підлоги, щоб ступити назад, але зненацька його охопила бридливість до своєї поведінки.

«Мене ж мають за хороброго, – подумав він. – Невже моя хоробрість лише про людське око? Невже втечу, скориставшись тим, що ніхто не бачить моєї ганьби?»

Сперся правою рукою на спинку стільця, нога зависла в повітрі.

– Дурниці! – сказав він уголос. – Не такий уже я великий страхопуд, щоб боятися видатися самому собі таким.

Підняв ногу трохи вище, злегка зігнувши коліно, і рвучко ступив – на дюйм поперед другої стопи! Сам не зогледівся, як це сталось. Спроба з лівою ногою закінчилася так само – трохи поперед правої. Кисть стискає спинку стільця, вся рука випростана й відхилена трохи назад. Наче не хоче відриватися від цієї опори. А зловорожа зміїна голова, непорушна, все стримить із звоїв. Очі – немов електричні іскри. Випромінюють безконечність осяйного надміру.

Лице чоловіка посіріло. Ще раз ступив уперед. І ще раз. Потягнув за собою стілець, і той, врешті відпущений, впав, грюкнувся об підлогу. Брейтон застогнав. Змія навіть не поворухнулась, не видала ані звуку. Її очиська тепер – два сліпучі сонця. Не видно за ними самого гада. Розпливаються чистими кольоровими, стобарвними кільцями. Ті ростуть і, сягнувши безкраю, щезають, як мильні бульбашки. Чи то торкаються самого лиця, чи то зникають у запаморочливій далині. Звідкись чути ненастанний гуркіт велетенського бубна й уривчасті пере-гуки музики, невимовно солодкої, наче звуки еолової арфи. Гаркер упізнав цей милозвучний спів, чув його на світанні від статуї Мемнона8. Йому здається, що він стоїть у заростях папірусу край Нілу й, заворожений, вслухається в цей безсмертний гімн, що лине крізь тишу століть.

Стихаючи, музика непомітно перейшла в далекі перекати грози. Розкинулися неозорі простори, земля блищить від сонця й дощу, понад нею красується веселка. Обрамляє гігантською барвистою дугою сотні видимих міст. А перед ними величезна змія, увінчана короною, випинає голову із своїх потужних кілець. Дивиться на Гаркера очима його мертвої мами. І раптом це манливе видіння здіймається вгору, немов завіса в театрі, й зникає в піднебессі. Щось сильно вдарило Брейтона в обличчя й груди. Він упав, із зламаного носа й розбитих губ заюшила кров. Оглушений і запаморочений, простягся, заплющивши очі, припавши лицем до підлоги. За якусь мить отямився й відчув, що вільний від мани: завдяки благословенному падінню він уже не бачив зміїних очей. Якщо не дивитися на неї, то вдасться відступити й врятуватися. Але як це нестерпно – за кілька футів від твоєї голови гад, і ти його не бачиш! Ану ж він уже лаштується скочити й оповити тобі шию могутніми скрутнями. Гаркер підвів голову, задивився в лиховісні сліпаки й знову став їм підвладним.

Змія, й далі нерухома, вже не панує над уявою. Куди й ділися розкішні видива! Під безмізким пласким лобом мерехтять чорні очиці-намистинки. Як і раніш, злісно й зловтішно. Видно, рептилія, певна свого тріумфу, вирішила не викликати марень.

І розпочалася жаска сцена. За крок від ворога розпростерта ниць людина звелася на лікті й закинула голову. Бліде закривавлене обличчя, вибалушені очі мало не вилазять із орбіт, з уст злітають клапті піни. Тілом пробігають корчі, воно звивається майже по-гадючому. Вигинається в попереку, соває ногами з боку в бік. І з кожним рухом, наближається до змії. Гаркер вперся руками, щоб відповзти назад, та замість того просувався вперед на ліктях.

IV

У бібліотеці сиділи доктор Друрінґ і його дружина. Науковець був у дуже доброму гуморі.

– Тільки-но, – сказав він, – я виміняв в одного колекціонера чудовий зразок офіофага.

– А що воно таке? – байдуже спитала жінка.

– О Господи, яке дрімуче неуцтво! Дорогенька моя, якщо чоловік після весілля дізнається, що жінка нічого не тямить у грецькій мові, то він має повне право на розлучення. Офіофаг – це змія, що пожирає інших змій.

– Сподіваюся, той офіофаг пожере усіх твоїх гадів, – відповіла дружина, підкручуючи лампу. – Але як йому це вдається? Він зачаровує їх поглядом?

– Інакше ти й не могла сказати! – роздратовано сказав доктор. – Любонько, таж знаєш, як мене злостить, коли хтось хоч словом прохопиться про цей дурний забобон – чари погляду змії...

Цю милу бесіду перервав гучний крик, що пронизав тихий дім, як волання демона в могилі. Знову й знову лунав він з жахливою виразністю. Налякані, бліді й безмовні, чоловік і жінка зірвалися на ноги. Коли вляглося відлуння крику, науковець вибіг із кімнати й помчав, перестрибуючи по дві сходинки за раз. У коридорі, перед дверима Брейтонового покою