Зібрання творів - Амброз Бірс

– Ага, з Джареттом, – відповів Манчер. – Дивно, що ви не знаєте... я ж про це часто розповідаю. Еге ж, він говорив сам до себе, і я зрозумів, що це з великого переляку. І я не встояв перед спокусою зобразити воскресіння й потішитися з цього боягуза. Ніяк не міг встояти. Ото й піддався спокусі. Я ж не знав, що він сприйме це аж так серйозно. Ані не гадав. А тоді... нелегко було помінятися з ним місцями... А тоді... ви ж мене не випускали надвір, трясця вам у печінку!!!

Його останні слова забарвила така страшна лють, що два приятелі позадкували.

– Ми? Але ж... – затнувся Гелберсон, втративши самовладання. – Але ж ми не маємо нічого спільного... з цією справою.

– Хіба ви не медики Геллборн і Шарпер6? – спитав, сміючись, Манчер.

– Моє прізвище Гелберсон, а цього джентльмена звуть Гарпером, – відповів найстарший із трьох, якому сміх додав певності. – Але ми вже не медики. Ми... та пропади воно пропадом... Ми гравці, друже.

І це була правда.

– Гарна професія... Чудова. Ага. До слова. Сподіваюся, Шарпер як порядний співучасник розрахувався за Джаретта, що програв заклад. Атож, це порядний і достойний фах... – задумливо повторив він, покидаючи приятелів. – Натомість я й далі тримаюся свого. Я головний лікар психіатричної клініки в Блумінґдейлі. До моїх обов’язків належить лікування хворого директора клініки.

⥈

Людина і змія

«Се єсть віри годнеє свідочство, подпертеє стількома самовидцями, що ні один мудрий і учений муж не одмовить того, же око змія має макгнетичнії свойствія. Аще хто ся поддасть зову ока, той ся притягне до змія против свої волі і марно погибне од укусу сеї тварі».

І

У шлафроку й капцях Гаркер Брейтон вигідно простягся на канапі. Прочитавши це місце у книжці давнього письменника Моррістера «Дива науки7», він усміхнувся. «Тут хіба з одного дивно, – пробурчав собі під ніс, – що за часів Моррістера мудрі й учені мужі вірили в таку нісенітницю. Тепер навіть неуки не ймуть віри цим вигадкам».

І зароїлися одна за одною думки. Ще б пак, адже Брейтон був інтелектуал. Несамохіть опустивши книжку, він не перевів погляду. Як тільки томик зник з очей, щось у темному кутку кімнати навернуло увагу до дійсності. Гаркер спостеріг у затінку під ліжком дві ясні плямки, десь на дюйм одна від одної. То міг бути відблиск на головках цвяхів від світла газового ріжка над канапою. Не задумуючись над тим, став знову читати. Але за мить щось – Гаркеру й на гадку не спало розмірковувати, чому так сталося, – спонукало його відкласти книжку й придивитися до побаченого. Два світилка й досі там. Наче ясніші, ніж були, жевріють із зеленкуватим відтінком, якого спершу він не завважив. Ще й, здається, трохи наблизилися. Та все одно задалеко вони в цьому сутінку, як на ледачого спостерігача; не з’ясуєш, що це таке й звідки взялося.

Брейтон знову взявся до книжки. Раптом щось у прочитаному навело на думку, від якої він здригнувся і втретє відклав стародрук на край канапи. Томик вислизнув із руки і впав на підлогу, палітуркою догори. Напівзвівшись, чоловік видивлявся в темряву під ліжком, де світилка сяяли неначебто ще яскравіше. Насторожився, напружив зір й угледів, що там скрутилася велика змія. Дві плямки – не що інше, як її очі! Жахлива голова випиналася з внутрішнього кільця, спочивала на зовнішньому, й була повернута просто до Брейтона. Обриси широкої брутальної пащі й низького, як у недоумка, лоба вказували, куди скеровано злобливий погляд. Це вже не просто світлячки. Ці баньки втупилися на людину умисно, значуще й грізно.

II

На щастя, змія у спальні сучасного комфортабельного міського помешкання трапляється далеко не щодня. Таке явище не зайво було б пояснити.

Гаркер Брейтон, тридцятип’ятилітній парубок, грамотій, знаний багатій, нероба й трохи спортсмен, у дуже доброму здоров’ї, повернувся з далеких чужих країн. Завжди мав замилування до розкоші, а тепер воно набрало сили через тривалий брак такої розкоші. Не дуже відповідали його забаганкам навіть вигоди у «Кастл-готелі», тож він охоче скористався гостинністю свого приятеля – доктора Друрінґа. Просторий старомодний дім цього видатного науковця стояв у відлюдній околиці міста й мав виразний вигляд гордої стриманості. Зовсім не пасував до оточення й, здавалося, через самотність став дивакуватим. Чудернацьким був його флігель, що очевидно не гармонував своєю архітектурою з рештою будинку. Та й призначенням теж разюче відрізнявся. То було щось середнє між лабораторією, звіринцем і музеєм. Там доктор вгамовував свою жагу наукових пошуків, вивчаючи такі форми живої природи, які відповідали його захопленням і вподобанням. Треба визнати, це були нижчі види. Щоб зацікавити гострий розум ученого, вища тварина мусила мати принаймні рудиментарні залишки, що наближували б її до таких «водяних драконів», як жаби й змії. Особливо подобалися Друрінґу рептилії, він любив цих примітивів натури й називав себе Емілем Золя зоології. Його дружина й доньки не мали честі поділяти цієї благородної зацікавленості поведінкою й звичками горопашних братів наших менших. Цих дам натураліст із цілком зайвою суворістю не допускав до свого, як сам казав, гадючника і таким чином присуджував на товариство істот їхнього поріддя. А щоб трохи підсолодити ось таку гірку долю, вділяв їм дещицю із своїх великих статків, аби мали багатшу обстановку, ніж у плазунів, і перевершували тих блиском і розкішшю.

Гадючник був обладнаний доволі просто, відповідно до скромних потреб його мешканців. Багатьох із цих рептилій учений не міг наділяти цілковитою свободою, потрібною для повного щастя й розкоші, бо мали одну клопітливу властивість: були живі. Обмежував їм волю до такої міри, щоб стримати й уберегти їх від гідної осуду звички – пожирати одне одного. Брейтона заздалегідь попереджено, що в різних місцях дому частенько можна натрапити на якусь із цих істот і щоразу годі пояснити, як їй вдалося туди забратися. Втім, незважаючи на гадючник і на все прикре, пов’язане з ним, Брейтону припала до вподоби Друрінґова садиба.

III

Містер Брейтон здригнувся з огиди. Дарма що зазнав гострого неприємного враження, та не дуже знітився. Спершу намірився був подзвонити й покликати слугу, але, хоч легко міг сягнути рукою до шнурка дзвінка, навіть не поворухнувся. Йому спало на думку, що за таке можуть і в боягузтві запідозрити, а він же анітрохи не боявся. Був радше