Українська література » Сучасна проза » Зібрання творів - Амброз Бірс

Зібрання творів - Амброз Бірс

Читаємо онлайн Зібрання творів - Амброз Бірс
було б непростимим гріхом завдати шкоди діяльності богоугодному закладу, який Провидіння довірило нашому піклуванню.

На той час вони вийшли на вулицю. Крізь завію ледве мрів вуличний ліхтар навпроти брами. Сліди старого вже замело, й він завагався, ніби не знаючи, куди податися. Містер Тілбоді пройшов трохи вперед і оглянувся, неохочий відмовитися від нагоди повправлятися в красномовстві.

– Отже, за цих обставин, – підсумував він, – рішення...

Але до старого прохача вже не доходили ці пустослівні пишномовні тиради. Він перетнув вулицю, вийшов на пустир і непевно рушив куди ноги несуть. А що не було куди податися, то вибір напрямку був не такий уже безглуздий, як могло б видатися на перший погляд.

Ось так і сталося, що вранці наступного дня, коли ґрейвіллські дзвони бемкали особливо весело й лунко на честь Різдва, дебелий малюк, син диякона Байрама, пробираючись крізь замети до храму Божого, спіткнувся об мертве тіло Амоса Аберсаша, філантропа.

Сторож покійника

I

В одній із горішніх кімнат занедбаного будинку, який стоїть у частині Сан-Франциско, відомій під назвою Північний Берег, лежав накритий простирадлом труп. Було близько дев’ятої години вечора, кімнату тьмяно освітлювала єдина свічка. Попри те, що стояла тепла погода, і всупереч звичаю вділяти небіжчикові вдосталь повітря, обидва вікна зачинено й запнуто гардинами. Скромна обстава складалася з крісла, конторки зі свічкою та довгого кухонного стола, на якому лежав небіжчик. Якби тут опинився хтось спостережливий, то зауважив би, що ці предмети – і тіло теж – потрапили сюди зовсім недавно. Вони ще не встигли запорошитися, тоді як всю решту вкривав товстий шар пороху, а в кутках висіло павутиння.

Крізь простирадло виразно проступали контури тіла й навіть риси обличчя, неприродно загострені. Вважають, що така особливість властива всім мерцям, а насправді ж – тільки тим, яких знищила важка хвороба. Судячи з тиші, можна було виснувати, що вікна виходять не на вулицю. Слушний висновок – із них відкривався вид на крутий схил скелі, до якої прибудували це житло.

Неподалік дзиґарі на дзвіниці вибивали дев’яту з млявістю, яка свідчила про таку байдужість до плину часу, що хоч-не-хоч, а здивуєшся, чому вони взагалі завдають собі клопоту це робити. Цієї миті відчинилися двері, до кімнати увійшов чоловік і попростував до мерця. Тим часом двері зачинилися – ніби самі собою, скреготнув ключ, клацнув замок, залунали й стихли кроки в коридорі. Либонь, цього чоловіка ув’язнили. Наблизившись до стола, він трохи постояв, подивився на тіло, тоді злегка знизав плечима, підійшов до вікна й підтягнув угору гардину. Надворі залягла смоляна пітьма. Чоловік змахнув пил із шибки, й стало видно, що ззовні, на відстані кількох дюймів від неї, маячать міцні залізні ґрати, вмуровані в стіну. Виявилося, що й на другому вікні такі самі ґрати. Він не здивувався, навіть рами не підняв. Якщо це й в’язень, то цілком покладистий. Оглянувши кімнату, він сів у кріслі, вийняв із кишені книжку, присунув ближче конторку зі свічкою й почав читати.

Цей смаглявий, гладко поголений шатен мав не більш як тридцять років. На худорлявому обличчі виділялися подовгастий ніс, широкий лоб і тверде підборіддя – вольове, як вважають наділені такою рисою люди. Сірі очі дивилися пильно й не бігали. Тепер їх погляд майже невідривно впирався у сторінки. Час від часу молодик зиркав на тіло – очевидно, не під впливом бридкого вабливого зачарування, якому в таких умовах підлягають навіть сміливці. Ані не з свідомого спротиву діаметрально протилежному впливові, якому могли б піддатися слабкодухи. Наш герой дивився на мерця так, немовби прочитане в книжці навело на гадку про все, що є в кімнаті. Безперечно, сторож покійника виконував свій обов’язок належним чином – розважно й холоднокровно.

За якихось півгодини він відклав книжку – мабуть, дочитав розділ. Тоді звівся, відніс конторку в куток біля вікна, взяв свічку й повернувся до порожнього каміна, край якого сидів із самого початку.

Перегодивши трохи, молодик підступив до тіла, підняв край простирадла й відкрив кучму темного волосся та тонку фланельку на обличчі, під якою його риси видавалися ще гострішими, ніж було досі. Затулившись від світла дашком долоні, він якийсь час спокійно, серйозно і шанобливо дивився на свого знерухомілого компаньйона. Вдоволений оглядом, знову покрив обличчя простирадлом, повернувся до крісла, взяв із підсвічника кілька сірників і поклав у кишеню. Тоді вийняв із підсвічника недогарок і кинув на нього критичним оком, оцінюючи, чи надовго вистачить світла від решток свічки завдовжки менш ніж два дюйми. Десь за годину кімнату поглине темрява. Молодик поставив свічку на місце й задув її.

II

У лікарському кабінеті на Керні-стріт троє медиків сиділи за столом, пили пунш і курили. Господар, тридцятирічний доктор Гелберсон, був старший від гостей. Наближалася північ, пуншу не бракувало.

– Неможливо позбутися забобонного страху, з яким живі люди ставляться до мерців, – ствердив господар. – Це спадкова риса, якої не варто соромитися. Так само як, наприклад, вродженого браку здібності до математики. Або ж схильності до обману.

Гості засміялися.

– Невже не варто людині соромитися за те, що вона бреше? – спитав наймолодший, ще студент.

– Мій любий Гарпере, я не про те. Схильність до брехні й сама брехня – це різні речі.

– Ви стверджуєте, – втрутився третій, – що ця забобонна й безглузда боязнь мерців властива геть усім. А я її не почуваю.

– Проте цей страх закладений у вашому єстві, – відказав Гелберсон. – За певних умов, коли настане те, що Шекспір назвав слушним часом3, він дуже прикро дасть про себе знати й відкриє вам очі. Зазвичай медики і солдати стійкіші проти нього, ніж інші люди.

– Медики і солдати! А чому ви не назвали катів? Був би тоді повніший перелік різновидів убивць.

– Е ні, мій любий Манчере. Суди присяжних не дають катам можливості аж так призвичаїтися до смерті, щоб збайдужіти до неї.

Юний Гарпер взяв зі столика сигару й повернувся до свого крісла.

– То за яких же, на вашу думку, умов той, кого породила жінка, міг би дуже прикро пересвідчитися, що йому теж притаманна ця наша спільна слабкість? – доволі мудровано спитав він.

– Та досить замкнути когось на всю ніч наодинці з мерцем у якомусь безлюдному будинку, в темній кімнаті, де немає ковдри, щоб залізти під неї й не бачити страхіття. Якщо той сміливець перебуде ніч і не збожеволіє, то матиме право хвалитися тим, що не з жіночого лона вийшов,

Відгуки про книгу Зібрання творів - Амброз Бірс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: