Зібрання творів - Амброз Бірс

Уже й не пригадаю, як я спустився зі скелі й скільки часу це тривало. Річард Беннінґ випередив мене. Я застав його навколішки перед понівеченими рештками, які щойно були юною красунею.

– Мертва... авжеж мертва, – байдуже й холодно сказав він. – Піду до міста по допомогу. А ви побудьте, будь ласка, тут.

Беннінґ встав і вже рушив був, але спинився й обернувся.

– Ви, звичайно ж, спостерегли, друже, – сказав він, – що Ів скочила сама, без принуки. Я не встиг перешкодити їй. А ви не знали, в якому стані її психіка, тому не могли навіть припустити щось таке.

Ці слова довели мене до шалу.

– Це ви її вбили, – сказав я йому. – 3 таким самим успіхом ви могли б узяти у ваші трикляті руки бритву й перетяти їй горло.

Він не відповів, тільки знизав плечима. Тоді відвернувся, рушив і зник за деревами. Невдовзі до мене із сутінків долинула арія «Серце красуні...» з «Ріґолетто», яку наспівував соковитий, сильний баритон.

⥈

Сумнозвісний заповіт Ґілсона

Ґілсонові справи були кепські. Так звучав короткий, холодний, хоч і не без дрібки співчуття, присуд маммон-гіллських6 вершків – вердикт респектабельної частини громадян. Протилежна, або ж супротивна частина, непосидливі представники якої з налитими кров’ю очима товчуться біля шинквасу в «западні» Моллі Ґерні, тоді як стовпи респектабельності попивають бренді з цукром у розкішному салуні містера Джо Бентлі, ухвалила загалом подібний вердикт, хоч і висловлений у мальовничішому стилі, з допомогою образних висловів, які тут не варто цитувати. Коротко кажучи, в думці про Ґілсона містечко Маммон-гілл становило одне ціле. Треба визнати, що – принаймні з перспективи часу – в містера Ґілсона все складалося далеко не найкращим чином. Вранці його привів до містечка містер Брентшо й привселюдно звинуватив у конокрадстві. Тим часом шериф заходився ладити до Дерева новеньку манільську мотузку, а Піт-тесля в часових проміжках між скляночками споруджував соснову скриню – на зріст і ширину містера Ґілсона. А якщо вже спільнота проголосила вирок, то Ґілсона тепер відділяла від вічності суто формальна судова процедура.

Ось короткі й прості відомості про ув’язненого. Донедавна він мешкав у Нью-Джерусалемі7, над північною притокою річки Літтл-Стоуні, звідки й перебрався на нововідкриті родовища в Маммон-гілл і. Це сталося незадовго до початку золотої лихоманки, через яку його попереднє місце проживання збезлюділо. Відкриття золотих розсипів випало дуже впору містерові Ґілсону, бо саме тоді нью-джерусалемський комітет пильності8 натякнув, що йому задля поліпшення, ба навіть збереження своїх життєвих перспектив краще б переселитися деінде. А що в переліку місць, де наш герой міг би без ризику оселитися, не значилася жодна з його давніх адрес, то він, природно, вибрав Маммон-гілл. Склалося так, що невдовзі до Маммон-гілла посунули всі нью-джерусалемські судді, й це спонукало Ґілсона до певної обачності. Однак він і далі викликав підозру, бо ж ніхто й ніколи не бачив цього новосела за порядною працею в царині, дозволеній суворим місцевим кодексом моралі, хіба що за грою в покер. Ходили чутки, що він призвідця зухвалого обкрадання золотоносних жил, недавно скоєного з допомогою щітки й таза.

Серед тих, чия підозра визріла у тверде переконання, виділявся містер Брентшо. З усякої більш чи менш зручної нагоди він виголошував свою готовність довести зв’язок містера Ґілсона з ганебними нічними наскоками на золотопромивні жолоби, а також відкрити сонячним променям дорогу крізь тіло кожного, хто вважатиме доцільним висловити іншу думку. При містерові Брентшо ніхто не утримувався від заперечення його думки так послідовно, як миролюбний джентльмен, найближче причетний до цієї справи. Хай там як воно було насправді, а достовірно відомо те, що Ґілсон ходив до салуну Джо Бентлі грати у фараона й частенько програвав за один вечір більше «чистого пісочку», ніж, за даними місцевих літописців, міг би чесно заробити грою в покер за весь час проживання в селищі. Кінець кінцем власник салуну – мабуть, побоюючись втратити вигідніше заступництво містера Брентшо – категорично відмовився допускати Ґілсона до картярських столиків і відверто та рішуче дав йому зрозуміти, що привілей програвати гроші в «цьому закладі» залежить від того, чи властиві гравцю всіма визнана порядність у комерційних справах та бездоганна репутація громадянина, що логічно випливає з цих двох чеснот і ґрунтується на них.

Отож маммон-гіллська спільнота вирішила, що настав слушний час узятися за особу, затаврувати яку найшанованіший громадянин мав за святий обов’язок, нехай це й коштувало йому чималого збитку. Зокрема, переселенці з Нью-Джерусалема помалу позбувалися колишньої терпимості, породженої гумористичним ставленням до промаху, якого допустилися, вигнавши осоружного сусіда звідти, звідки самі виїхали, й відтак переселившись туди, де він уже мешкав. Зрештою, Маммон-гілл дійшов одностайності. Сказано було небагато, але в повітрі зависла думка про те, що Ґілсона конче треба повісити. Однак за такого критичного стану справ він став подавати ознаки зміни на краще якщо й не свого внутрішнього світу, то принаймні способу життя. Напевно, причина полягала в тому, що разом із втратою доступу до «закладу» Джо Бентлі наш герой втратив інтерес до золотого піску, не маючи куди його дівати. В усякому разі, ніхто вже не докучав промивним жолобам. Але надлишкову енергію такої натури, як у Ґілсона, годі втримати в рамках, і він – мабуть, за звичкою – далі тримався кривої доріжки, якою досі йшов на вигоду містерові Бентлі. Після кількох невдалих спроб розбою на великій дорозі (якщо хтось відважиться так грубо назвати невинні наскоки на диліжанси) невгамовний чоловік вдався до скромних випадів у царині конокрадства, і під час одного з таких, вельми обнадійливого, коли здавалося, що у вітрила справ подув попутний вітер, сталася кораблетроща. Імлистої місячної ночі містер Брентшо, їдучи верхи, догнав Ґілсона, якому очевидно нетерпеливилося покинути межі тутешньої округи, вхопив повід, що з’єднував зап’ясток з вудилами гнідої кобили містера Гарпера, фамільярно поплескав конокрада по щоці цівкою великокаліберного револьвера й попрохав зробити честь – розвернутися й підтримати компанію в подорожі до Маммон-гілла.

Еге ж, кепські були Ґілсонові справи.

Вранці після арешту його судили, визнали винним і ухвалили вирок – повішання. Щоб закінчити оповідь про земну путь підсудного, залишається тільки звершити кару, аби була змога докладніше розглянути його духівницю, з превеликим трудом складену у в’язниці. У цьому документі смертник, керуючись, мабуть, туманним і