Зібрання творів - Амброз Бірс

Моє завдання репортера майже виконано. Саме цього ранку Барвелли прибули з Перу, де провели два роки. А за тиждень удівець – подвійно спустошений, бо ж не міг не втямити, що криється за бридким вибриком Джона Гардшоу – відплив невідь-куди й не повернувся. Ну а Гардшоу – тепер уже не Джонсон – рік лікувався в Стокгонівській психіатричній клініці. Завдяки клопотанню впливових співчутливих приятелів дружині дозволили доглядати чоловіка. Коли його випустили, не одужалого, але цілком нешкідливого, подружня пара знову оселилася в Сан-Франциско. Це місто, мабуть-таки, вічно манило й манить їх обох якимсь жаским чаром. Вони осіли неподалік Місії Долорес і злидарювали майже так, як мешканці цього притулку. Але звідти було дуже далеко до заповітного місця щоденної прощі Джона Гардшоу, а на їзду каретою бракувало грошей. Тож горопашна янголиця, дружина злочинця й божевільного, дешево винайняла халупу на долішній терасі Козячого пагорба. Звідси недалеко добиратися до будівлі – колись житлової, а нині фабричної. Це відстань пішої прогулянки – доволі приємної, судячи з бадьорого й радісного обличчя чоловіка, який щодня вирушає на неї. Ось тільки повертається трохи втомленим.

⥈

Пригода у Браунвіллі 4

Я вчителював у невеликій сільській школі неподалік Браунвілла5. Це столиця розлогого краю, наймальовничішого в Каліфорнії, й це знає кожен, кому поталанило там побувати. Влітку до цього міста учащають люди, яких місцева газета звично називає «спраглими втіх», хоч їм радше годилася б назва «ситі бідою». Та й сам Браунвілл можна було б цілком справедливо охарактеризувати як відпочинкове місце останньої надії. Тут не бракувало пансіонів, отож у найменш згубному з них я щодня двічі (ленч мені випало споживати в школі) справляв смиренний обряд – цементував союз душі і тіла. Від цього «готелю» (так його воліла називати та сама газета, коли не вживала слова «караван-сарай») до школи пролягало десь півтори милі битого шляху. Але туди можна було дістатися навпростець – малоходженою стежкою, яка вела через невисокі пагорби, зарослі густим лісом. Саме цією дорогою я повертався одного вечора – пізніше, ніж зазвичай. Був останній день семестру, і я затримався в школі аж до сутінків, готуючи звіт про свою менторську діяльність, призначений для кураторів. Мав сподівання, що двоє з них зможуть його прочитати, а третій (зразок панування уявного-духовного над реальним-матеріальним) відмовиться від практики виступати проти вчителя на користь свого нащадка.

Пройшовши близько чверті дороги, я зацікавився вибриками сімейки місцевих ящірок, які по-рептилячому тішилися, що їм зовсім не шкодять болячки пансіонату «Браунвілл-гаус». Я сів на повалене дерево й став їх спостерігати. Поки сидів, спершись на кривулясту гілку, в темному лісі згустився сутінок. Серпик нового місяця сріблив листя ніжним примарним сяйвом і викреслював виразні тіні.

Тишу порушили голоси. Жіночий, сердитий та запальний, здіймався проти чоловічого, багатого на відтінки й мелодійного. Напруживши зір, я вдивлявся в лісові тіні, шукав оком порушників моєї самотності, але нікого не побачив. Стежка добре проглядалася на кілька ярдів у обох напрямках, іншої немає в межах півмилі. Мабуть, ці люди вийшли сюди з лісу. Крім цих голосів, нічого іншого не було чути, а тепер вони набули такої виразності, що я міг розібрати кожне слово. Чоловік говорив гнівно, та й зміст сказаного цілком відповідав тональності.

– Я не вдаюся до погроз. Ви ж безсилі, й самі це добре тямите. Нехай усе залишиться таким, як було досі. А якщо ні, то – присягаю Богу! – потерпимо обоє.

– Що ви маєте на увазі? – спитала жінка поставленим голосом справжньої леді. – Ви ж не гадаєте... вбити нас.

Відповіді не було, принаймні я не почув її. Тривала мовчанка, я промацував оком ліс, сподіваючись угледіти цих двох. Був уже певен, що це серйозна справа, в якій не варто зважати на делікатність. Мабуть, жінці таки загрожує небезпека, таж цей чоловік не заперечив можливості вбивства. Якщо граєш роль потенційного вбивці, то не маєш права вибирати собі аудиторію.

Невдовзі я побачив їхні невиразні в місячному промінні постаті серед дерев. Високий і стрункий чоловік був, здається, в чорній одежі, жінка – в сірій сукні. Цілком певно, що вони не бачили мене в тіні, але, поновивши розмову, чомусь заговорили тихше, і я вже нічого не розчув. Мені здалося, що жінка осіла на землю, благально звівши руки. Таке часто трапляється на сцені, але не поза нею, тож я досі не певен, що саме так воно й було. Чоловік втупився у свою супутницю, його очі холодно відблискували в місячному світлі, і я чомусь подумав, що їх погляд ось-ось звернеться на мене. Не знаю, що на мене найшло, але я раптом вискочив із тіні. Обидві постаті зразу ж зникли, даремно я видивлявся в прогалини між деревами і кущами підліску. Нічний вітер шелестів листям. Ящірки вже забралися звідси – рептилії зі зразковим режимом дня. Місяць ковзнув за чорний пагорб на заході.

Спантеличений, я пішов додому. Не був певен, що чув і бачив когось, крім ящірок. Усе це видавалося мені дивним і дещо моторошним. Поміж кількох нинішніх явищ – об’єктивних і суб’єктивних, що разом склали певну суму, затесався сумнівний складник, що забарвив її непевністю, ще й додав відтінку нереальності. Мені це не подобалося.

Вранці за сніданком у мене була нова сусідка – навпроти сиділа дівчина, на яку я кинув оком, вмощуючись на своє звичне місце. Коли вона заговорила з високим дебелим бабищем, що нарешті удостоїло нас ласкою обслужити стіл, я звернув увагу на її голос – і подібний, і не подібний до того, що досі відлунював у моїй пам’яті після вчорашньої пригоди. Невдовзі ще одна дівчина, старша на кілька років, сіла ліворуч моєї сусідки, приязно побажавши їй доброго ранку. Я здригнувся. Поза сумнівом це був, той самий голос, почутий увечері, про який мені нагадала перша дівчина. Втілена у плоті, переді мною сиділа героїня вчорашнього випадку в лісі. Очевидно, це сестри.

Під давшись туманному побоюванню, що в мені розпізнають безславного і безмовного героя пригоди, вилитої нині в докори сумління за підслуховування, я обмежився тим, що похапцем випив чашечку теплої кави, яку завбачлива прислуга заздалегідь поставила саме про такий випадок, та й підвівся з-за стола. Проминаючи пансіон, я почув арію Герцога з «Ріґолетто», яку виконував глибокий потужний баритон. Мушу визнати, спів був чудовий, але щось у ньому мені не подобалося. Так і не добравши, на що ж він хибує, я