Зібрання творів - Амброз Бірс

Повернувшись сюди серед дня, я зауважив старшу з дівчат, що стояла на веранді з високим чоловіком у чорному – саме його я сподівався побачити. Весь день у мене в голові тільки те й було, що бажання дізнатися бодай щось про цих людей, отож я постановив вивідати все можливе в будь-який спосіб – аби тільки не ганебний і не безчесний.

Чоловік вів легку приязну балачку. Почувши мої кроки на жорствяній доріжці, він замовк, обернувся і подивився мені у вічі. Середнього віку, чорнявий, напрочуд вродливий, бездоганно вбраний, він поводився вільно, невимушено й елегантно. Його погляд був відкритий і ясний, без найменшого натяку на грубість. А однак він вразив мене й викликав дивне відчуття. Згодом відтворене з пам’яті й розглянуте з усіх боків, воно скидалося на суміш ненависті й остраху... волію не вживати слова «страх». За якусь мить ці двоє зникли, наче за помахом чарівної палички. Йдучи коридором, я побачив їх крізь двері вітальні. Ця пара зайшла всередину через вікно, що сягало підлоги.

Обережно й небезуспішно я розпитав господиню пансіону про її нових пожильців. Почуте, з невеликою поправкою на англійську граматику, звучало так: ці дівчата – Полін та Ів Мейнард – приїхали із Сан-Франциско. Полін старша. Чоловік у чорному звався Річард Беннінг, нині опікун дівчат, а перед тим щирий приятель їхнього батька, недавно померлого. Містер Беннінґ привіз їх до Браунвілла, сподіваючись, що гірський клімат піде на користь Ів. Як гадали лікарі, їй загрожували сухоти.

У ці стислі й прості аннали господиня вплітала барвистий панегірик – переконливе свідчення впевненості в тому, що містер Беннінґ хоче й може заплатити за все найкраще, запропоноване в пансіоні. Господиня була певна, що в опікуна золоте серце: таж він такий відданий своїм чарівливим вихованкам і так зворушливо дбає про їхні вигоди. Вважаючи це твердження необгрунтованим, я подумки ухвалив лаконічний вердикт: «Не доведено».

Атож, містер Беннінґ був дуже уважний до дівчат. Прогулюючись на природі, я часто зустрічав їх, деколи в товаристві з іншими гостями нашого пансіонату, які урізноманітнювали монотонність курортного життя вилазками в ущелини, риболовлею й стріляниною з рушниць. І хоча я спостерігав цю трійцю зблизька, наскільки дозволяли правила хорошого тону, та все одно не помічав чогось такого, що могло б якось витлумачити дивні слова, підслухані в лісі. Тим часом я порівняно близько зазнайомився з дівчатами, та й з їхнім піклувальником перекидався поглядами, ба навіть вітався без видимої антипатії.

Минув місяць, і я майже перестав цікавитися їхніми справами, та ось одного вечора нашу невеличку спільноту сколихнула подія, яка нагадала мені про випадок у лісі.

Померла Полін, старша сестра.

Сестри Мейнард мешкали в одній кімнаті, на третьому поверсі. Прокинувшись рано-вранці, Ів застала Полін мертвою. Згодом, коли бідолашна дівчина плакала біля покійниці серед тлуму співчутливих, хоч і не дуже тактовних людей, до кімнати зайшов містер Беннінґ і, як мені здалося, хотів узяти Ів за руку. Дівчина звелася й помалу пішла до дверей.

– Це ви... – насилу мовила вона. – Це ваших рук справа. Це ви... ви... ви!

– Вона не при тямі, – тихо сказав опікун.

Він насував на вихованку в такт її кроків, втупившись їй у вічі, й у цьому погляді не було ані крихти ніжності та співчуття. Ів зупинилася, звела була руку в жесті звинувачення, та безсило впустила її. Розширені зіниці звузилися, повіки помалу опускалися, прикриваючи дивовижну неспокійну красу очей; дівчина застигла й сполотніла, як її мертва сестра. Беннінґ узяв її за руку й м’яко обняв за плечі, ніби хотів підтримати й заспокоїти. Раптом Ів заридала й притулилася до нього, як дитина до матері. Він усміхнувся так, що мене це дуже прикро вразило (мабуть, усяка усмішка подіяла б так само), й тихо вивів дівчину з кімнати.

Відбулося дізнання, виголошено звичний тоді вердикт: смерть настала внаслідок серцевої хвороби. У той час ще не винайшли серцевої недостатності, а на довше життя бідолашній Полін таки не стачило серця. Тіло забальзамував і повіз до Сан-Франциско хтось викликаний звідти. Ів Мейнард і Річард Беннінґ не поїхали разом із ним на похорон. Готельні пліткарі вважали таку поведінку дивною, ба навіть дуже дивною, але наша добросерда господиня самовіддано стала на захист грудьми – сказала, що все це пояснюється слабким здоров’ям міс Мейнард. Не було помічено, щоб котрась із двох осіб, найбільш потерпілих у цій справі й, очевидно, найменш у ній зацікавлених, щось комусь та й пояснювала.

Якось увечері, коли минув тиждень після смерті Полін, я вийшов на готельну веранду, щоб забрати забуту там книжку. В місячній тіні кількох витких лоз я зауважив Річарда Беннінґа. Сподівався його побачити, бо ще перед тим почув низький приємний голос Ів Мейнард. Вона стояла перед опікуном, поклавши руку йому на плече, й дивилася йому у вічі. Беннінґ тримав її за другу руку, поважно й граційно схиливши голову. Стоячи й спостерігаючи цю пару в позі коханців, я зніяковів ще дужче, ніж того пам’ятного вечора в лісі. Вже хотів був забратися звідти, але тут озвалася Ів. її слова і поза так разюче контрастували, що я залишився на місці – ноги прикипіли до землі.

– Ви відберете в мене життя, – сказала вона, – як уже відібрали в Полін. Знаю ваші наміри, як і можливості. Нічого не прошу, крім одного. Доведіть до кінця вашу справу без зайвого зволікання й дайте мені спокій.

Опікун не відповів – просто відпустив долоню Ів, зняв її руку зі свого плеча, обернувся, спустився сходами до саду й зник у заростях. А за якусь мить я почув, неначе з незмірної далини, його добре поставлений чистий голос. Звучав монотонний варварський наспів, виводячи з підсвідомості чуття якоїсь заморської дивної країни, де живуть істоти, наділені забороненою силою. Цей наспів зачарував мене, та як тільки стих, я отямився й відчув, що випала слушна нагода втрутитися. Виступивши з тіні, я підійшов до дівчини. Вона подивилася на мене поглядом гнаного, зацькованого зайця. Напевно, її наполохала моя несподівана поява.

– Міс Мейнард, – озвався я, – попрошу вас сказати, хто цей чоловік і чому він справляє над вами владу. Мабуть, я грубо поводжуся, але наразі не час для бездіяльної люб’язності. Коли жінці загрожує небезпека, кожний чоловік має право втрутитися.

Ів слухала безпристрасно, мало не байдуже. Коли я закінчив, вона заплющила великі блакитні очі, неначе страшенно втомилася.

– Ви нічого не зможете вдіяти, –