Зібрання творів - Амброз Бірс
Отож містера Ґілсона... я мало не написав «порішили», але стримався, бо ж у цьому безсторонньому викладі фактів та подій і без того надмір просторічних слів та виразів. До того ж спосіб, у який виконали волю закону, можна точніше описати терміном, який вжив суддя, оголошуючи вирок: «підвісили».
У належний час містер Брентшо – цілком можливо, трохи зворушений простакуватістю духівниці – прийшов до Дерева зірвати дозрілий плід. І, звільнивши тіло від зашморгу, знайшов у кишеньці камізельки належним чином засвідчене доповнення до цього документа. Сама суть застороги в доповненні пояснила, чому заповідач приховав його й не зразу довів до відома. Справді, якби містер Брентшо наперед знав умови, на яких мав стати спадкоємцем, то він, звісно, відхилив би пов’язану з ними відповідальність. Засторога зводилися ось до чого.
Оскільки деякі особи в різний час і в різних місцях стверджували, що заповідач обкрадав їхні золотоносні лотки, то якщо протягом п’яти років від дня складення цього документа хтось із потерпілих обґрунтує свої претензії в судовому порядку, цей потерпілий має право одержати як відшкодування збитків усе рухоме і нерухоме майно, що належало заповідачу до самої смерті, з відрахуванням судових витрат і визначеної винагороди виконувачеві духівниці, Генрі Клеєві Брентшо. Якщо таких потерпілих осіб виявиться дві або більше, то спадок належить розділити між ними порівну. Якщо нікому не вдасться в судовому порядку довести провину заповідача, то все майно, з відрахуванням вищезгаданих судових витрат, перейде в повну власність названого Генрі Клея Брентшо, як зазначено в основному тексті заповіту.
Синтаксис цього незвичайного документа міг би стати предметом критичних зауваг, однак зміст написаного був прозорий. Орфографія не вписувалася в жодну з прийнятих систем, але, будучи переважно фонетичною, не могла стати причиною двозначних трактувань. Як висловився суддя, що засвідчив духівницю, треба було б мати п’ять тузів на руках, щоб її побити.
Добродушно усміхнувшись, містер Брентшо з потішною церемонністю звершив печальний ритуал поховання, склав належну присягу як виконувач духівниці й умовний спадкоємець – відповідно до закону, наспіх ухваленого (на настійну вимогу депутата від Маммон-гіллського округу) в одному веселенькому законодавчому органі. Як згодом з’ясувалося, той закон також передбачав запровадження трьох-чотирьох прибуткових необтяжливих посад і асигнування значної суми із громадських фондів на будівництво залізничного моста. Ця споруда, мабуть, краще пригодилася б у місцевості, де є залізниця.
Звичайно ж, містер Брентшо не сподівався на якийсь прибуток від заповіту й не мав наміру зав’язати в судовій тяганині, пов’язаній з цим незвичним доповненням. Ґілсон, хоч частенько й смітив грошима, та належав до таких людей, що податкові чиновники раді, коли не доводиться за них доплачувати. Проте під час першого ж поверхового й суто формального огляду паперів покійника знайшлися документи про його солідне нерухоме майно у східних штатах і чекові книжки на неймовірні суми, поміщені в кількох кредитних установах, менш вимогливих, ніж установа Джо Бентлі.
Ця приголомшлива новина миттєво поширилась на всю округу, і Маммон-гілл охопило гарячкове збудження. Місцева газета «Патріот», редактор якої був один із натхненників процедури спровадження Ґілсона з Нью-Джерусалема, опублікувала хвалебний некролог і заодно привернула увагу читачів до негідної поведінки сквоґалчського «Вісника», який зневажив чесноти небіжчика підлабузницькими лестощами. А той за життя гидував цією паскудною газеткою, ані в руки її не брав. Ці панегірики аж ніяк не відбили охоти потерпілим від крадіжок претендувати на Ґілсонове майно. Хоч і велике, та воно видавалося мізерним порівняно з незліченною кількістю лотків, яким нібито завдячувало своє походження. Вся округа рушилась як один!
Містер Брентшо теж не сидів склавши руки. Спритно застосувавши деякі скромні допоміжні засоби, він зразу ж звів над останками свого благодійника коштовний пам’ятник, що височів над усіма непоказними нагробками, й завбачливо наказав викарбувати на ньому епітафію, яку сам склав на славу порядності, громадянського духу та інших чеснот того, хто навіки спочив, «ставши невинною жертвою зміїного поріддя наклепників».
Крім того, Брентшо залучив найвидатніших місцевих юридичних талантів обороняти добре ім’я свого покійного друга, і упродовж п’яти довгих років каліфорнійські суди розглядали тяжби, викликані Ґілсоновою духівницею.
Проти вигадливого правничого крутійства він виставляв ще вигадливіше. Домагаючись свого підкупом, він пропонував ціни, від яких ходив ходуном ринок. У своїй оселі містер Брентшо приймав суддів і їхніх коней так гостинно, як ніде в Каліфорнії. Щоб спростувати кривосвідчення, він знаходив свідків, що брехали значно переконливіше.
Не обмежившись стінами храму сліпої богині, битва за спадок охопила пресу, церкву й вітальні, бушувала на ринку, біржі та в школі, на золотоносних жилах і міських перехрестях. Та ось добіг кінця останній день п’ятирічного терміну судових тяжб, і запала ніч над краєм, де вмерла мораль, обросло грубою шкірою сумління, змалів, ослаб і затуманився здоровий глузд. Зате містер Брентшо святкував перемогу.
Так сталося, що того вечора затопило куток кладовища, де лежав нині шанований прах Мілтона Ґілсона, есквайра. Від ненастанних дощів Кошачий струмок вийшов із русла, хлинув по берегах лютою повінню, вирив потворні ями всюди, де будь-коли турбували рискалем землю, а тоді наче засоромився за скоєне святотатство й відступив, виставивши на видноту багато чого, що досі по-святенницькому ховалося від людського ока. Навіть славетний пам’ятник Ґілсонові, гордість і слава Маммон-гілла, вже не височів німим докором «зміїному поріддю наклепників». Через підкоп, учинений потоком, він звалився. Нечестива повінь випорпала з-під землі убогу трухляву соснову домовину – оголила жалюгідну протилежність помпезному монументові, який тепер гігантським окличним знаком наголошував відкриту істину.
У цю юдоль печалі прийшов містер Брентшо, піддавшись невловимому неясному потягу, якого він не пробував ні витлумачити, ні здолати. Він став зовсім іншою людиною. П’ять років клопоту, тривоги й напруги всіяли сивиною чорні кучері, зігнули стрункий стан, загострили риси обличчя й перетворили ходу на непевне човгання. Не менш згубно вплинули ці роки запеклої боротьби на серце і розум. Безтурботна добродушність, що колись спонукала його взяти на себе клопіт із власністю небіжчика, поступилася місцем ненастанному смутку. Ясний гострий розум виродився в старече недоумство другого дитинства. Широкий світогляд звузився до меж однієї ідеї, на місці колишнього розважного цинічного вільнодумства в його душі тепер билась і трепетала тіньовим кажаном невідступна віра в надприродне, зловісна провість божевілля. Свідомість хворобливо й вперто, по-схибленому чіплялася за одним-одне переконання, ні в чому іншому не певна. То була непохитна певність у
