Спалені мрії - Ганна Ткаченко
– Де тільки доброта твоя береться, мені б стільки, – відгукнулася Христина. – Інколи аж злість нападає, плюють тобі в очі, а ти кажеш, що то роса Божа.
– А що мені робити? Кому буде легше від того, що мене заберуть? Характер у мене є, і не завжди вдається його стримати, але дітей своїх по світу я не пущу ніколи, що б не довелося стерпіти.
– Про що говорите, дорогенькі? – Підійшовши, Марія придивлялася до насуплених жінок. – Мовчите, значить, про мене, – здогадалася одразу.
– Боже збав! Що про тебе говорити? Згадували, звичайно, твого сина, то горе велике. Ото так і обідаємо. Молока з хлібом наїлися та й дякуємо Богові. Сонечко гріє, а ми радіємо, мов діти. Лоза он зелена в заводях, а кругом жовто-зелений килим із квітів, поглянули та замилувалися. А про війну згадали, одразу посмутніли, бо вона неначе груди розрізала навпіл. Нема вже її, але рана лишилася. Чи коли заживе, – Мар’яні не довелося щось вигадувати, вона говорила про те, що якраз на душі було, тільки б обійти суперечки.
– А я похвалити вас хотіла, – сіла до гурту Марія зі своєю торбиною. – Таке велике поле засіяли й заборонували! Юхим теж вас хвалив, і голова буде радий. Сьогодні ввечері мене на нараду кличуть, то буде про що доповідати.
– Ти дуже щось загорілася, Маріє. Доповідай там, та не згори. А коли ще більші норми наобіцяєш, то в нас уже сили не вистачить їх виконати. Тоді у відстаючі потрапиш. Гляди, й тебе запишуть у блокнотика як ворога колективізації чи соціалізму, забула, як там голова казав, – нагадала Христина, оббиваючи землю із важких чобіт. – Попереду ще довге літо, і коли такі норми будемо щодня давати, то й пуп розв’яжеться. Буде з нами те, що з моєю коровою, – виробилася, впала і здохла прямо на ріллі. А в самої, як і в людини, сльози на очах були. Добре, що тоді Кирило допоміг. Каже: треба негайно зарізати і додому відвезти, бо молока не буде, то хоч м’яса в борщ покладеш. А дехто й тоді про норми кричав, забувши про живих людей. Це ти була, Маріє, та Юхим. Про норму ви хвилювалися, а голодна буде моя сім’я чи сита – вам однаково.
– Чи ти лаятися зібралася? То давай! – не крикнула, але підвищила голос Марія. – І я згадаю дещо!
– Годі вам, і як тільки не соромно! – перебила їх Мар’яна. – Раз передова наша ланка, то таку марку й триматимемо. А ти, Маріє, прислухайся до всіх і зайвого нічого не обіцяй. Коли наобіцяєш, то так і буде, як Христина каже, – захочемо зробити, але не зможемо. Одразу й поганою станеш. Тож роби так, щоб у ланці нашій приводу для сварки не було.
Інколи доводилося все розставити на свої місця, аби після запанувала тиша і спокій.
3Уже й липа зацвіла, і до нової Трійці дожили. Думали, що цього року храмове свято в селі будуть зустрічати зі своїми фронтовиками, а їх усе ще не було.
Одного вечора Мар’яна працювала на своєму городі, а коли почало смеркатися, сіла на лавку в дворі, біля якої цвіла матіола та інші квіти. Хотіла хвилинку відпочити, але трохи затрималася. Тут вона була господиня, все було так, як їй хотілося. Жилося їй в Анюти непогано, але все одно – в чужій хаті. Лаяла часто дітей, навіть лозина в кутку стояла. У своїй, можливо, і без того обійшлися б – знайшлися потрібні слова, інші розмови були б. У всякому разі їй так здавалося. І це, мабуть, тому, що дуже набридло тинятися по чужих кутках. Тож, присівши тут ненадовго, знову мріяла про свій. Блукали думки, говорили якісь люди, то сніг, то дощ ішов, а серед того – здорові німці в теплій одежі. Вона ніби схаменулася, бо за низеньким тином почулося фиркання коня. Коли підійшла ближче і хотіла виглянути на вулицю, сахнулася від обличчя по той бік. Від несподіванки аж злякалася.
– Ой, Боже, що ви тут робите? Чи ви підглядали за мною, то можна було й так зайти. Хоча й дивитися тут нема на що. – Вона весь час намагалася розгледіти того чоловіка, поки не впізнала в ньому голову сільради – Віктора Ігнатовича, який нагнувся і нібито поправляв свої чоботи.
– Кінь у мене оступився, то я і встав з нього та придивляюся: що це таке під його копита потрапило?
Не питаючи дозволу, він зайшов до її двору і сів на лавку.
– Сідай і ти, Мар’яно, а то боїшся мене, неначе я звір, а не людина. Та Шарка свого утихомир, нехай не гавкає над вухом, бо я за день і так наслухався. Цікаво б знати: що він у тебе тут стереже? – Сам