Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– Нічого. Він – залишок моєї сім’ї. Тут була хата, худоби цілий хлів – кури, гуси, а він за порядком дивився та з дітьми гратися умів, – відповідала, а сама не могла повірити очам, дивлячись на Віктора Ігнатовича, бо ніколи не бачила його таким мирним і спокійним.

– А хто ж його годує? Чи він живе так, як оце я? Коли гарячого десь поїм, а коли й так бігаю, поки штани спадати не починають. Виходить, що нічим моє життя від Шаркового не відрізняється. І гавкаю, мабуть, не гірше, ніж він, тільки я на людей, а він за твоїм тином бозна на кого.

– Ви мене сьогодні здивували – такі розмови ведете. Просто вухам своїм не вірю, – знітилася Мар’яна, не наважуючись сісти поряд.

– Ти все-таки думала, що я звір, а не людина. То це війна мене таким зробила. Війна і жінки. Я три рази помирав – і поранений був, і контужений, ледь вижив. У той час дружина моя іншого любила, того, хто вдома отирався, бо війна затяглася, а їй терпець увірвався. Тепер плаче, проситься, а я брати її сюди не хочу – простити не можу. – Ігнатович розстібнув ґудзик біля коміра гімнастерки, який, мабуть, душив його. – Ну чому вона не така, як ти? Знаєш, що вбили, а чекаєш, – підняв очі на неї, погляд одразу від обличчя побіг нижче, потім спинився на її грудях.

– Діток у вас багато? – Вона й сама не знала, для чого питає, бо вся її увага зосередилася на руках, які намагалися застібнути всі ґудзики на кофтині аж до самої шиї.

Раніше вона ненавиділа цього чоловіка, а зараз жаль його стало. Разом з тим щось радісне лоскотнуло її серце. «Думала, що він гидкий і жорстокий, а він страждає від жінчиної зради. Сьогодні такий близький, неначе свій». – Поглянула на його темний профіль, і щось холодне посунулося вниз живота.

– Двоє – син і дочка. За дітьми скучаю, хоча вона їх на свій лад навчає, – сказав і знову прикипів очима до її кофтини.

– Немає зараз такої сім’ї, де б війна слід свій не залишила, тому й у вашій немає ладу. Треба все починати заново. Дітки будуть підростати, нові турботи з’являться, і все у вас наладиться, – ледь проказала, плутаючись у словах.

Він посміхнувся.

– Не вчи, я не за тим прийшов. – Його очі були теплими, навіть хотілося, щоб вони довго дивилися на неї. – Виходь за мене. Я мало тебе знаю, але… Може, чорні брови, може, сині очі, а може, щось інше запало в душу. То забирай її, коли я прогнати тебе звідти не можу, – він простягнув до неї руки. – Усе й почнемо заново. І хата стоятиме, і господарство в хліву розведемо, і дітям ладу дамо. Я теж не з лінивих. Виходь, не пожалкуєш.

– Ні, ні, – відступила вона назад. – Нічого не вийде. У мене хлопці здорові, батька вони чекають, про нього тільки й мови щодня.

– Тоді хоч би піч мені топила, а я б слово замовив, щоб на поле не так часто тебе ганяли. Зігнулася он за ці роки. Ще рік так попрацюєш, і ніхто на тебе вже не гляне. Потім діти розійдуться, а ти так і доживатимеш. Ну то що, згодна? – Він знову хотів узяти її за руку, але й цього разу вона відсахнулася.

– Не підводьтеся, вас тут видно буде, надворі ще не зовсім стемніло, – сама не пам’ятала, що говорить, бо він і цього разу посміхнувся.

– Чого ти така наполохана? Чи зовсім дурна? Кінь мій під твоїм тином стоїть прив’язаний, то вже піввулиці знає, що я в тебе, і виглядають, усім цікаво знати, що тут робиться.

Не довго роздумуючи, він підвівся, поправив свого чуба, а потім схопив Мар’яну за талію і притягнув до себе. Вона так близько відчула його гаряче дихання, його дужі чоловічі руки і навіть завагалася.

– Пустіть мене, я тільки з городу. – А він уже цілував її шию. Чути було, як його серце часто стукало у грудях. – Я не люблю вас, – намагалася сказати твердо, але тільки намагалася… Пустіть, прошу вас. Не беріть ще один гріх на свою душу, благаю вас!.. – Ще хвилина і все могло б бути по іншому.

Але почувши ті слова, Віктор Ігнатович повільно опустив руки і пильно подивився на неї. У них більше не було ні того тепла, ні усмішки, замість них – холод.

– Кажи далі, тільки до кінця. Про які такі гріхи нагадуєш?

Загострений ніс і зовсім інший погляд виражали величезний внутрішній гнів, який кипів усередині цього чоловіка. Їй зовсім не хотілося говорити далі, і взагалі вона вже не рада була цій зустрічі, але він стояв на своєму і вона наважилася:

– Піч вам одна жінка з нашого села вже топила. І ви знаєте, що з того вийшло. Історія дуже сумна. Для чого переповідати? Чуже – воно не болить, а своє – воно й вашу душу рве, – тепер її голос не тремтів. – Тільки що сієте, те й жати доведеться, – ще й таке докинула йому наостанок.

– Досить! Я тобі й так багато дозволяю! Ти теж нічим не краща. Святу з себе вона корчить! Подохнеш без хати, без їжі, без одежі! Сама прийдеш, у ногах валятимешся, а я й не гляну в твій бік.