Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Швидко вийшовши із двору, він сів на коня і поскакав по темній дорозі. Мар’яна поставила сапу в хлів і ледь побрела по вулиці. Над головою носилися кажани, розправивши величезні крила. На потемнілому небі з’явилися перші зірки. У деяких дворах брязкали засуви – закривалися хати на ніч. Тихо стрибнув на паркан сусідчин чорний кіт, блискаючи зелено-жовтими очима. На дорозі пахло пилом, коров’ячими кізяками і цвітом акації. Сльози душили. З глибини душі піднімалося нове почуття, а за ним образа і гнів, з якими вона весь час боролася. «Чому таке життя важке й несправедливе? Чому стільки всього випало на мою долю? Як жити далі?» – ці слова стукали в голові, здавлювали серце і висмоктували останні сили. Повернувши до Анютиного провулку, озирнулася ще раз. Біля її двору знову стояв якийсь чоловік, але набагато вищий за Ігнатовича, позаду ще хтось невисокого зросту. Мар’яна швидко побігла назад, бо гості завернули до її двору.

– Хто ви такі будете? І що вам треба у такий пізній час? – звернулася, ще не знаючи до кого.

– Мар’яно, це ви? Який я радий! – почула чоловічий голос, тільки цього разу лагідний.

До неї наближався високий фронтовик у військовій формі, якого вона й досі не впізнавала ні по виду, ні по голосу.

– Другий раз у житті ви мене не вгадуєте. Ну хто я, скажіть? Невже ж таки чужий?

– Костя… точно, Костя! – Мар’яна кинулася обнімати його. – Ти звідки? Я думала… – Вона оглядала його військову форму, медалі, засмагле неголене обличчя, яке в густих сутінках ще можна було роздивитися.

– Не з того світу, – засміявся він, радіючи й собі. – Із фронту я, добирався прямо з Австрії. Дозволили демобілізувати студентів, солдатів, кому за шістдесят, і спеціалістів сільського господарства. А при мені студентський квиток завжди був. Носив його про всякий випадок, думав, що коли вб’ють, щоб точно знали – це я, і ніколи не гадав, що він мене так виручить. А їхати нікуди, крім рідного села, оце й приїхав, – він поглянув на те місце, де стояла хата.

– Невже через мене спалили?

– Ні, Костю, тоді все обійшлося, це через партизанів, власне, через мого брата Тимофія.

– А моя хата стоїть?

– Хата ціла, але в ній живе голова колгоспу зі своєю сім’єю. Чужого прислали, а вона пустувала якраз.

У той час затріщав її паркан і мало не обвалився. Хтось тихо вилаявся, а потім зайшов у двір.

– Що за гамір тут цілий вечір? – почувся голос діда Сави, від якого нічого ніколи не сховати. – То коні якісь прив’язані форкають, то розмови чути, я вже не витримав і сам прийшов подивитися, кого тут Мар’яна ховає. О! Так у тебе солдат серед двору! Звідки взявся?

– Прямо з фронту. Це Костя – син фельдшера, який вас лікував.

– Та ну? Перший демобілізований, чи що? А як же інші? – спитав дід, подаючи руку солдатові. – Молодець! Значить, все-таки не піймали тебе німці? Повір, не раз думав: чи вдалося тобі втекти і як? Дуже хотів тебе живим бачити! А ти он який – медалі та ордени блищать на грудях! Молодець, що й казати!

Дід Сава плескав його по плечах, роздивляючись нагороди, які і в сутінках блищали.

– Десь би треба поговорити до пуття. Може, давай до Тоні попросимося? Там і заночуєш, у неї хата велика, а їх там небагато – вона, троє дітей та Горпина.

– Та я не сам, зі мною тут іще один солдат демобілізований – медсестра гарна. – Він зробив крок убік.

– Я так і подумав, що ти дружину з собою привіз, але спитати не наважився, – так само весело, як і Костя, підтримав розмову дід Сава. – Тоді знайом нас зі своїм солдатом.

– Ми в дорозі зустрілися, вона до вас їхала, ви її знаєте. – Костя загадково посміхнувся. – Тільки дуже боїться, – додав, аби якось пом’якшити подальшу розмову.

– Нас? Ну ти й придумав. Чого нас боятися, ми ж не німці і не вовки, звичайні добрі сільські люди. Підходь ближче, чия будеш? – придивлявся до неї.

Дівчина несміливо підійшла і дивилася то на діда, то на Мар’яну.

– Не впізнаєте? – не витримала сама. – Мар’яно, невже я так змінилася з тих пір… – Вона м’яла в руках свою пілотку, не наважуючись сказати щось дуже важливе. – Я свою дитину у вас… – хотіла сказати, що залишила, але то була б неправда, а сказати слово «кинула» ніяк не наважувалася. – Я… Надя, – мовила нарешті, опустивши голову, вона чекала страшного вироку, до якого готувалася не тільки в дорозі, а починаючи з того часу, коли пішла із села проситися на фронт.

– Усе-таки повернулася… – стиха промовила Мар’яна, роздумуючи: як же тепер воно буде? – Ти не думай, ми тут тебе не лаяли, точніше, було й таке, а потім мати твоєму Мишкові знайшлася і взяла його. Тепер там хлопчик як картинка.

Після її слів Надя закрила обличчя долонями і почала плакати.

– Живий, значить, синок мій, слава Богу. Мені й цього вже досить. Так сталося, що батько мій на фронті загинув, а мати з братом від голоду померли під час блокади Ленінграда, сама я залишилася на цьому світі та Мишко мій.