Спалені мрії - Ганна Ткаченко
– То де ж ви познайомилися? Солдатів назад їхало багато, мабуть? – цікаво було знати Мар’яні.
– У поїзді. Їхали товарняком разом з пораненими, кого в госпіталь везли, хто вже додому повертався. Медперсоналу не вистачало, тому Надя й там допомагала – перев’язувала хлопців, – говорив Костя за обох. – Були й такі, що стогнали, то вона й сиділа біля них. Везла із собою подарунки вам та Мишкові, трофейні, звичайно. Але поки ходила, хтось її речі поцупив. Вона почала плакати й просити солдатів повернути все назад, а я вступився і допомагав шукати. Нічого ми не знайшли, бо ніхто не зізнався, та й на зупинці можна було перейти до іншого вагона. Але, познайомившись, розговорилися й були раді, що в одне село нам добиратися, – розповів Костя про їхнє знайомство.
Усі в цій хаті раділи зустрічі, й розмовам не було кінця, але хилилося вже за північ.
– Давайте розходитися, завтра неділя, то й підемо до Олі гуртом, щоб Наді сміливіше було, – запропонувала Мар’яна, відчуваючи страшенну втому в усьому тілі після такого довгого й важкого літнього дня. – Тоню, ти придумаєш, де розмістити всіх на ніч?
– Чому ж ні? Костю – в клуні на сіні, а Надійка в хаті з нами буде, – пропонувала, а сама на молодих поглядала. – Коли захочуть…
Її перебила Надя:
– Ні, я з Мар’яною десь та й притулюся, мені перини не потрібні, я й на лавці спатиму. – Відчувалося, що вона засоромилася.
– Правда. У нас така сама клуня і теж із сіном, – посміхнулася Мар’яна, пригадавши себе молодою.
Коли вони зайшли до клуні і вмостилися спати, молодий місяць уже збирався й собі на спочинок, а на небі блимали великі зірки, які видно було крізь відчинені двері. Вони навіяли Мар’яні спогади про свого дідуся, який колись їздив волами в Крим та на Тор по сіль і, знаючи небо, жодного разу не збився з дороги.
– Бачиш, Надю, у кожної зірочки на небі своє місце. Так і в людини – своє місце і своє життя, головне – як ти його проживеш. Це я так розумію, – додала, аби не виглядати старою жінкою, яка завжди повчає.
– Пам’ятаю всі ваші розповіді й поради. Не все в моїй голові вмістилося, але все одно потім я відчула, що тієї Наді більше немає. Часто молилася Богу, в першу чергу за свого Мишка, потім за себе, за своїх рідних і за всіх своїх поранених. Було, що й Отче наш над ними читала, коли їхнє життя на волосині від смерті було. А скільки солдатів у мене на руках померло!.. Чи коли зможу все це забути? – Надя хотіла виговорити все, що важким тягарем лежало на її ще молодій душі. – Мар’яно, я у вас ще про Костю хотіла розпитати, ви ж його давно знаєте. Що він за чоловік?
Мар’яна оповіла про Костиних батьків, як вона носила їм молоко, як соромилася свого сільського вигляду, ховала під фартух свої порепані від роботи руки, як його батько лікував усіх і люди поважали в селі цю сім’ю.
– Чого питаєш? Сподобався, мабуть? Він і раніше красивий був – високий, у світлому костюмі. Будь-яка дівка за такого пішла б. Зараз ще кращий став.
– А вони євреї? – раптом спитала Надя.
– Ми в цьому не розбираємося, нам головне, щоб людина була хороша та добро уміла робити. А дід Сава каже, що батько єврей. Але я тобі, Надю, скажу так: їхали ви у поїзді з фронту всі наче однакові, всі додому поверталися, а хтось усе-таки вкрав твої речі. Костя один став на захист. Тому людей завжди по ділах суди. А чого питаєш? Усе ж сподобався?
– Навіть дуже, але в мене дитина. Хоча про дитину він знає, а про моє минуле – ні.
– То розкажи йому все сама. Чи, думаєш, не зрозуміє? Тоню Тимоха з двома дітками взяв, і нічого. Правда, вона весь час запевняла, що вони в матері житимуть. Відведе їх туди, а вони все одно до нього біжать, самі його батьком називати стали.
– Я така рада, що в мене є ви. – І Надя тулилася до цієї простої жінки, ріднішої від якої в цю мить, справді, не було у всьому світі. – Як добре, що я зустріла вас, Горпину Петрівну, Тимофія, Тоню. Ніколи цього не забуду. А все могло бути зовсім інакше. Зараз страшно навіть згадати, що я була надумала. Бог відвів мене.
– І я рада, що нам удалося врятувати твою душу, – Мар’яна вражала її своєю щирістю. – Тепер ти нам теж рідна. А Олі можеш спокійно довіряти свою дитину. Тільки нехай Мишко її теж мамою називає.
– Звичайно. Я мріяла хоч глянути на свого синочка, а ви мене і як матір прийняли. Олі повік вдячна буду. Повірте! – шепотіла в темній клуні.
За розмовами не помітили, коли й зорі погасли, не чули й перших півнів. Але коли світало, Мар’яна вже доїла у дворі корову під солов’їне витьохкування. Прямо над нею, як блискавки, літали ластівки, топтався і лелека у своєму великому кублі на зламаній вітром тополі.
– Який чудовий ранок! – промовила Надя, вдихаючи свіже повітря. – Ніколи не жила в селі й не думала, що тут так гарно буває.