Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– Надю, дорогенька, заспокойся, чомусь доля звела нас, мабуть, не просто так. Добре, що ти сюди повернулася. Завжди знай, що ти не сама. – Мар’яна обняла її мов рідну дитину.

– Чому ж нас із бабою Пронею своїми не називаєте? – Діду хотілося і цього разу все перевести на жарти. – Чи не розуміємо, як воно в молодості буває, та ще під час війни? – гомонів Сава, і собі жаліючи Надю.

– А та жінка, що Мишка мого взяла, вона яка? – Надя несміливо поглянула на Мар’яну. – Пустить мене хоч подивитися на нього? Я навіть не уявляю, який він зараз, – сама не переставала шморгати носом.

– Ольга хороша. І тебе пустить, звичайно. У самої життя було – не доведи Господи. Думаю, знайдете спільну мову, інакше й бути не може.

Радіючи таким словам, Надя весь час цілувала Мар’яну, навіть діда Саву наважилася цмокнути в щоку.

– Оце і дід на поцілунок заробив, а я думав грішним ділом, що сьогодні всі поцілунки тільки Мар’яні. – Чути було по голосу, що дід Сава задоволено посміхається, бо все-таки дав знати, що він багато чого бачив цього вечора. – Чому ж ми стоїмо? Ходімо до Антоніни проситися, поки вони спати не полягали, – поглядав на її хату, в якій мерехтів каганець.

За довгою вечерею, яку організували дуже швидко, позносивши з домівок, що в кого лишилося після цього дня, сиділи в хаті аж до півночі. Костя оповідав, як він здався німцям, сподіваючись, що випустять матір та сестру, як готувався до страти наступного дня і як з’явилися партизани. Бачив, як горіли склади пального, навколо чулася стрілянина, потім хтось відчинив його двері. Вартових не було, то, забравши матір та сестру, він побіг у бік церкви. А вискочивши за село, взяв курс на Восківці. Добравшись, теж не заспокоїлися, довго придивлялися до крайніх подвір’їв, поки наважилися попроситися. Уночі пішли на Мену, потім на Сосницю, де раніше жила материна родичка. Не знайшовши ні родички, ні її хати, бо там багато будинків уже було спалено, попрямували далі. Йшли лісом уздовж дороги, по якій іноді гуркотіли машини та мотоцикли.

– Я попереду, роздивляючись місцевість, а вони – позаду. Ненароком наскочили на міну і вмить гримнув вибух. Коли я підбіг, побачив страшну картину. Про життя там уже не йшлося. Якраз неподалік спинилася німецька машина, і солдати рушили прямо на нас. Я втік подалі в ліс, переховувався аж до вечора, а повернувшись на те саме місце, вирив невелику яму, в якій і поховав обох, прикривши листям та гіллям. Прив’язав на дереві розірвану материну хустку і пішов далі. По дорозі і плакав, і тремтів, та не було в мене іншого виходу. Курс тримав на Корюківку, але заблукав. Був уже зовсім безсилий, лежав і знову прощався з життям. Таким і знайшли мене партизани-ковпаківці в Сумській області. З ними разом воював, а потім і на фронт з ними пішов.

– Як думаєш, коли ж усі інші солдати будуть додому їхати? – чомусь спинив його розповідь дід Сава.

– Не знаю, їх ще на війну з японцями повезли. Їхати туди далеко, а там хто знає, що за ситуація.

– Нічого собі! Я про таке й по радіо не чув. Невже ж таки повезли? Оце так новина! А ми вже кожного дня ждемо та на дорогу без кінця поглядаємо, – сполошився Сава, витираючи спітнілого лоба.

Сиділи мовчки жінки, понуро опустивши голови, бо ніякі повідомлення про війну з японцями до села не доходили.

– От біда! Та скільки ж їх там залишилося, відпустили б хоч тих додому, – хитала головою Горпина Петрівна.

Плакала Антоніна, колисаючи свого Тимошку, який часто просинався від бурхливих розмов у хаті.

– Ну, а Героя тобі, Костю, за що дали? – цікавився дід, показуючи всім зірку на грудях солдата. – Перший раз таку високу нагороду бачу на власні очі. Це ти таке щось зробив? Розказуй, розказуй!

– Нема про що, – затягувався Костя димом від своєї цигарки. – Воював, як усі, від куль ніколи не ховався і поранення маю. Різні бої були, а на Дніпрі найжорстокіші й найстрашніші. Кому вдалося перебратися на правий берег, дали Героя, мені також. А від інших – вода була червоною, з кров’ю змішана. І жертв було настільки багато, що я навіть розповідати про те не можу, майже всі товариші мої – партизани – там загинули.

– А ти, Надю, в госпіталі, мабуть, поранених лікувала? – повернулася до неї Горпина Петрівна.

– Ні, я теж на передовій і теж на Дніпрі, тільки біля Канева.

– То там наші хлопці були, чоловік п’ять на село писали звідти, – розказувала Мар’яна про березівських.

– Нікого не зустрічала, та й не до розмов було, поранених не встигали з гарячих точок виносити.

Розповідала, як рятували бійців, навіть операції в наметах робили, бо забиті технікою дороги і велика багнюка заважали вчасно довозити їх до госпіталю.

– То ти після пологів поранених на собі тягала? – перепитала Горпина, дослухаючись до кожного слова.

– Звичайно. Робила все, що на війні роблять. А про себе розказувати нікому було, та