Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Перед самим двором спинився, бо з поля бігла онучка Маринка з Павлом.

– Вона ж не член колгоспу, то для чого ми її туди пускаємо? – звела брови баба Проня, вийшовши зустрічати.

– Не тільки її, всіх працювати змушують. Тобі час удома сидіти, а вона нехай трудиться, життя краще знатиме. Шістнадцять років уже. Ти в такі літа все вміла, ще й заміж збиралася, а вони в місті трутнями повиростають.

Підлітки сміялися, стрибали, а Маринка махала хустиною літакам, що пролітали високо в небі.

– Вона здорова, а Павло ще малуватий, але розуму однаково – скачуть, мов кози, а ти кажеш: важко. Ну, що там, у полі? Наші задніх не пасуть? – спитав у них дід.

– Ми сьогодні удвох працювали, вірніше утрьох, бо я Муську водила, Павло цілий день за плугом ходив, а тьотя Мар’яна сіяла. Нас дід Кирило перевіряв, і тьотя Маня за нами наглядала. Ми так старалися, що навіть від дорослих не відставали, – щебетала вона.

– Тоді ви взагалі стахановці. А ти, Павлушо, руки свої мені покажи, – знав дід по собі, як болять молоді руки від плуга. – Попроси бабу Горпину, нехай полікує, бо ще день, може, і походиш, а потім горе буде.

– Нехай завтра, сьогодні нема коли, погуляти ввечері хочеться. То ви Маринку пустите? Ми біля вас тут будемо. Усі зберуться.

– Так нема ж молоді в селі, ви з Маринкою, мабуть, найстарші. Хто ж співатиме? – Дід так лукаво примружив очі, як тільки він умів.

– Я буду! Пустите? Пісні знаю, і співати хочеться. – Онучка пригорнулася до діда, а сама косяки кидала на Павла.

– Ой, і лисичка-сестричка у нас виросла. То що, нехай іде? – Дід поглядав на свою бабу.

– Чому й ні, раз хочуть, то нехай співають. Мабуть, час їхній настав.

І баба Проня замилувалася онучкою, на юному обличчі якої грав легкий рум’янець, блищали красиві трохи примружені, як у діда, оченята, а рівненькі ніжки не стояли на місці.

– Нехай біжить, шістнадцять годочків. Подумати тільки!

Маринка побігла умиватися, а Павло теж бігцем погнав корову додому.

– Ось тобі, бабо, і життя… Дочекалися. Уже онуки співатимуть під вікном. Невже все-таки повернемося до нормального життя? Оживає потихеньку село, оживає… – З такими словами вони зачиняли свою низеньку хвіртку.

Опускалися повільно сутінки, жінки порали у дворах худобу, а молодь збігалася до сусідського двору на велику лавку. Коли заспівали, до них почали підходити й дорослі. Та там і засиділися, пригадавши і свою молодість.

– Ти диви, і слова не забулися, – дивувалася Мар’яна. – Ану давайте ще, бабо Проню, як на моєму весіллі, нехай усе село чує. Пригадуєте? Колись жодного вечора не було, щоб ніде пісні не чути. Невже знову співатимемо? Чи то тільки сьогодні?…

Ніхто не відповів на її питання, а вона, доспівавши, пішла до свого двору. «Чи то тільки сьогодні?…» – знову повторила, коли замикала двері на ніч.

Було, що й уранці весело йшли на роботу, але частіше мовчки. Приступаючи до оранки, кидали оком на довгі гони і на велике поле ще не зораної землі. Трохи розробившись, веселішали, інколи й жартували.

– Дівчата, а все-таки легко робота робиться цієї весни, – почала Мар’яна, збираючись обідати. – І погода неначе сама підганяє: сонечко пригріває, вітерець землю підсушує. Треба поспішати. Ланкова наша добре керує. Вона така завзята, що й за бригадира б справилася. Одні далі орють, а ми засіяли все, поки земля ще вологу тримає.

– Це за твоїми порадами вона така розумна стала, – не стрималася Христина. – Щодня дивиться, що ти скажеш, а ти думаєш, що то вона тебе так дуже поважає, – хитала головою та далі збиралася виказувати. – Ось тому кожного дня в неї і пропозиція є. Навіть голова колгоспу почав її хвалити. Тепер вона в передовиках. А коли стала перед людьми на зборах, то наша Марія і два слова зв’язати не змогла, соромно слухати було. – Здавалося, багато у Христини на душі накипіло.

– Що їй говорити? Якби ж Мар’яна була під боком та підказала, тоді й вона справилася б, – сміялася інша.

– Годі вам, дівчата, ні до чого такі розмови. Від того, що порадила, не схудла, – не любила Мар’яна, коли про неї мову заводили. – Мене все одно ніхто б не поставив, бо я з тих прихованих ворогів соціалізму, про яких голова колгоспу нагадує все частіше. А ви, не дай Боже, не скажіть нічого, а то знову все перекрутиться. Це я на минулих зборах відчула, коли Юхим доводив, що старі хазяї не по числах сіяли, а по землі дивилися, а їхні діти – Мар’яна, дід Сава та Никифорович – і зараз це знають. З Юхимових вуст це просто злетіло, а нас одразу в блокнот записали і заголовок поставили: «Приховані вороги соціалізму». То не чіпайте хоч