Спалені мрії - Ганна Ткаченко

А потім одна за одною вибігали в коло молодиці та насміхалися над окупантами:

Усі плескали в долоні і сміялися, піджидаючи начальників, яких ще й досі не було. Ще раз послали гінців, заглянути в сільраду та в колгоспну контору, але хтось сказав, що їх викликали в район. Навіть після того не стихала гармошка, люди цього вечора, здається, зовсім забули за втому. Про домівку й мови не було, чекали далі офіційного повідомлення від своєї влади. Згодом почали просити діда Саву та діда Кирила сказати що-небудь у такий святковий вечір. Дід Сава не хотів, але не встиг і роззирнутися навкруги, як Юхим, підвівши йому коня, уже підсаджував на нього. Тепер усім було добре видно Савелія Афанасійовича, якого поважали ще з давніх часів.

– Дорогі мої односельчани! Я тут ніякий не начальник, простий чоловік, як і всі ви. Від себе й поздоровляю з таким довгожданим днем – з Перемогою!!!

– Ура! Ура! Ура! – Всі кричали це слово скільки було духу.

– Тяжкі роки війни вже позаду. Були окупація і партизанська боротьба, була тяжка праця як на полі, так і вдома, і все ви витримали, – його голос аж тремтів, але він продовжував. – Велике спасибі нашим воїнам-березівцям, які били ворога на фронті, а багато хто й життя своє поклав заради цієї довгожданої Перемоги! Про це ми їм ще скажемо. А жінкам нашим хочу низько вклонитися – це вони половину війни винесли на своїх плечах! Про вас іще не раз згадають, будуть і пісні співати, і книжки писатимуть, навіть кіно покажуть. – Після цього були бурхливі оплески. – А на майбутнє всім бажаю радості такої оце, як сьогодні. Бажаю здоров’я, воно вкрай потрібне, щоб вибратися з цієї розрухи. Бажаю МИРУ, щоб ніхто й ніколи зі зброєю в руках не посмів ступити на нашу землю! – Здається, він зовсім розхвилювався, і його ледь стягли з того коня.

У той час усі кричали «Ура» і плескали в долоні. Вони знову вітали одне одного та обнімалися. Розходилися по домівках пізно, вже коли величезний рожевий повний місяць почав виглядати із-за села. Він сьогодні не просто світив на землю, а здається, заглядав у кожен двір, у кожне вікно, в кожну душу. Видивлявся, що ж тут на землі сьогодні коїться, та поспішав, бо вже зовсім скоро – всього через декілька годин – мав доповідати про все на небі, де також святкуватимуть велику ПЕРЕМОГУ.

– Як мені подобається такий місяць! Здається, простягнеш руку й доторкнешся, а якби притулитися, то він би й загорнув своєю теплою ковдрою. А там так добре, як у Бога за пазухою, – Мар’яна не могла відірвати від нього свого погляду. – От звідти б я і знайшла свого Федора. – Вона спинила всіх згадкою про чоловіка. – Може, все-таки ми удвох ходимо по цій землі? – наважилася сьогодні про своє сказати. – Скоро жінки будуть своїх чоловіків зустрічати, ті прийдуть із медалями та орденами, така радість буде в сім’ях, а в нашій… – Вона розгублено дивилася на дітей – Як тільки усе пережити?

Жінки, що стояли поряд, мовчали, бо й самі не один раз про це думали.

– Мамо, а наш тато тепер скоро з війни додому повернеться? – раптом спитав Павло, який уже давно відігнав корів і разом із братом знову повернувся на площу. В цю мить він пильно дивився на матір, неначе застерігав її від поганої відповіді.

Мар’яна розгубилася, вона ніколи не говорила про повідомлення при дітях і була майже впевнена, що діти про це не знають.

– Мамо, чого мовчите? Може, він пропав раніше, а тепер знайшовся? – смикав за рукав кофтини та заглядав в очі й Василько.

Мар’яна пригорнула хлопців і нічого не говорила, залилася вмить сльозами, а в горло, здавалося, уп’ялися руки того німця, який збирався стріляти в її сина.

– Чого питаєш? Не каже мати – значить, не знайшовся. – І Павло легенько штовхнув свого меншого брата.

Той був не в дусі та й не любив залишатися в боргу, тому з усієї сили вдарив Павла у груди.

– Як не соромно? Мало війни, то ви ще один на одного руку піднімайте! – гримнула на них Мар’яна.

– Що це ви, хлопці, надумали? Матері й без того тяжко, а ви ще й свого додаєте, – присоромила їх Горпина. – Коли