Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Швидко понеслися дні, а за ними тижні й місяці. Ця зима була хоч і голодною, але вільною. Тільки й того, що все ще здавалося – гуркотять мотоцикли по селу, а їх жодного не було; чи зустрінеться людина на дорозі – викапаний німець здалеку; або прокинеться хтось у темній хаті серед ночі та думає, як встати тихо, щоб на німців не наступити. Тепер пряли та ткали – податок на полотна виконували, та й собі треба було, бо починали все спочатку. А час летів, мов громовиця по небу.

– Тільки сніг випав, одразу й весна на порозі стала, – дивувалася Мар’яна, як швидко плине час. – Було, й вище вікон намітало! – пригадувала вона, йдучи з бабою Пронею від колодязя. – Ми сніг коритом з двору на город тягали, бо ні самій вийти, ні корову вивести. По вулиці ходили нарівні з парканами, таке не кожної зими буває.

– Та не тільки снігом, а й вовками здивувала нас зима, – пригадувала і баба Проня. – Їх, кажуть, за два роки багато розвелося, а після боїв та партизанів їсти в лісі нічого. Ото вони й кружляли всю зиму довкола села. Вийшла у двір, коли до Людмили треба було Горпину покликати, а вони два здоровенні по вулиці проти хати ходять. То ми з дідом і хмиз палили, і кричали на них, а вони не відходять далеко, і квит. Голодні, значить. Переламала тоді я навпіл хлібину про всякий випадок, під полу куфайки сховала, та й пішли з дідом, бо вовки вовками, а Людмила кричить – дитину народжує. Слава Богу, і Горпина почула та й собі давай відром брязкати по паркану, вовків тих відганяти. Ото так ми тоді Вовчика свого і народили, – баба Проня так була налякалася, що й досі нічого не забула, шкодувала тільки за хлібиною, яку все ж довелося вовкам віддати.

– А Тамарі не пощастило, – заодно й за неї згадали. Уже й хотіла дитинку, але не судилося тому немовляті на світ Божий потрапити – з драбини вона впала. І треба ж було їй на те горище лізти? Правда, добре, що хоч на сіно, яке корові скинула, а то й сама б розбилася, – переказувала Мар’яна почуте.

– Що ж Андрій пише, як навчання йому дається? – хотілося і про те дізнатися бабі Проні.

– Дуже радий, що все так добре вийшло. Бухгалтерські курси до літа закінчить, потім у Горвище на роботу приїде. Їхній голова обіцяв узяти, він же і вчитися направив від їхнього колгоспу. Ніхто б так не допоміг, як каліка каліці. А Григорій ваш що пише?

– Останній раз із Польщі листа надіслав, там уже воює. Дуже радий, що синок у нього народився. Обіцяв теж посилку. Хлопці, каже, і в них посилають, а він такий дурний, що сам собі дозволити не може. Тимофій, той бідовіший – Тоні знову прислав ще більшу, ніж минулого разу. А в ній габардин добренний собі на пальто, а їй пальто готове, ще й підійшло якраз, неначе він приміряв. Як повернеться, будуть тут у гарній одежі ходити, – у Проні аж очі загорілися. – Цікаво б тільки знати: де ж то вони усе беруть? Невже грабують?

– То не наше діло. Якби не дозволяли, ніхто б не брав. – Мар’яна над тим ніколи не задумувалася. – Буває, люди й самі дають, Тимофій і про таке писав. Вони ж не бідні. У них машинки швацькі в кожній хаті, у підвалах під будинками яблук свіжих повно, копчені окости висять, банки з огірками, помідорами, сливами. Не бочки, як у нас, а банки, закриті кришками, і багато вина. То чому б не поділитися з визволителями?

– Ото Європа! Ото люди живуть! Чому ж, скажи, у нас така біднота? – Проня кинула довкола очима. – Я вже віку доживаю, а про хороше життя лише говорять. Якби дожити до того та побачити, що онуки отак житимуть, тоді й руки зложити можна б. – Вона часто про те мріяла.

– Доживемо, може, ще й нам пощастить при такому житті пожити. Швидше б тільки війна скінчилася. – Мар’яна насправді в те вірила. – Заводи, фабрики знову працюватимуть, всього натчуть і нашиють, а ми хліб виростимо. – Від такої думки аж обличчя її сяяло. – Учора он сонечко пригріло, не забарилася весна і цього року. Думали, що просто відлига, а воно птахи в небі клином з’явилися. Дід ще взимку сказав, що весна рання буде. І як тільки оте все регулюється? – Вона аж очі підняла до неба.

– А коли розтане швидко, то вода не тільки в погреби, а й у хати до нас потече. Так уже було колись, – пригадала баба Проня. – Але й то не біда. Головне, що війни вже не буде.

Весна! Весна! Весна! – полетіло з вуст у вуста, бо знали, що саме весною настане кінець війни. Час від часу сусіди та односельчани перепитували в діда Сави про новини. А в центрі біля великого репродуктора щодня можна було побачити групку людей чи підлітків, які у вільний час сходилися сюди, бажаючи своїми вухами почути щось про фронт. Ще не так давно дід доповідав про Вісло-Одерську стратегічну наступальну операцію. Цей напрям знав добре, адже Григорій зі звичайного солдата за роки війни доріс уже до офіцера і був комбатом. Цим сім’я дуже пишалася. Воював у військах Коровникова, визволяв із ним Краків. Усім цікаво було довідатися: звідки дід знає навіть подробиці, хоча б про карту-бланківку, яка є в кожного командира? Так називалася копія карти з позначеними додатковими деталями – інженерними укріпленнями противника, його системою вогню, об’єктами атаки і таке інше. Тому й не сумнівалися – наші артилеристи так навчилися стріляти, що можуть навіть комару в око поцілити.

Якось на початку березня, в один