Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт
Приблизно за годину перед тим, як ми побачили піратів, я робив виміри й визначив, що ми були на 46° північної широти й 183° східної довготи. Опинившися на деякій відстані від піратів, я за допомогою кишенькової підзорної труби виявив на обрії пасмо островів, що лежали на південний схід від мене. Вітер був ходовий. Я нап'яв парус, маючи намір дістатися найближчого з островів, і за три години спромігся зробити це. То була гола скеля, але в розколинах її я знайшов чимало пташиних яєць і, викресавши вогонь та розпаливши верес і сухі водорості, спік собі ці яйця на вечерю. Нічого іншого я не їв, вирішивши якомога довше ощаджувати мої запаси. Ніч я перебув під захистом скелі на оберемку вересу і спав дуже добре. Наступного дня я доплив до другого острова, далі — до третього, потім до четвертого, подеколи веслуючи, подеколи йдучи під парусом.
Не докучаючи читачеві подробицями моїх лихих пригод, скажу лише, що на п'ятий день дістався нарешті п'ятого з бачених мною островів, який лежав на південь-південний схід від першого. До нього було далі, ніж я сподівався, і дістався я туди тільки за п'ять годин. Я об'їхав його майже кругом, перш ніж знайшов місцину, де можна було зручно висадитися: маленьку затоку, разів у три ширшу за мій човен. Острів являв собою суцільну скелю; лиш подекуди там росли кущики кизилу та запашні трави. Я забрав з човна свій невеличкий запас харчу і, підживившися трішки та заховавши залишки їжі в одну з печер, яких тут було чимало, заходився збирати по скелях яйця, сухі водорості та трави, щоб ранком спекти собі на них яйця, бо при мені були кремінь, кресало, сірники й запалювальне скло. Ніч я пролежав у печері поруч з моїми запасами. За ліжко мені правили та сама трава та водорості, які я назбирав на вогнище. Спав я дуже мало, бо душевний неспокій брав гору над утомою і змушував мене пильнувати. Я думав про неможливість зберегти життя в такій безлюдній місцевості та про трагічну смерть, яка мені судилася. З туги і в безнадії я не мав навіть сил підвестись і виліз із печери тільки тоді, як був уже білий день. Я блукав межи скель. Небо сяло блакиттю. Сонце було таке жарке, що доводилось одвертати від нього обличчя. Раптом потемнішало, але зовсім не так, як буває, коли набіжить хмара. Обернувшися назад, я побачив між собою і сонцем якесь велике непрозоре тіло, що посувалося в напрямку острова. Воно було, здавалося, на висоті двох миль і застувало сонце протягом шести чи семи хвилин, але я не помітив, щоб у повітрі похолоднішало або небо потемнішало більше, ніж тоді, коли б я стояв у затінку під горою. Коли тіло наблизилося до мене, я пересвідчився, що воно з якоїсь твердої речовини з рівним, пласким дном, яке дуже блищало, відбиваючи поверхню моря. Я стояв ярдів на двісті над берегом і бачив, як це велике тіло знижувалося майже паралельно мені на відстані з якусь англійську милю. Я дістав свою підзорну трубу і міг угледіти багато людей, що сновигали по його спадистих, здавалося, боках, але, що вони там робили, розібрати я не міг. Природна любов до життя викликала в мене приплив радощів, і я готовий уже був надіятися, що ця пригода допоможе мені визволитися так чи інак з цього безлюдного місця та з безпорадного становища, в якому я опинився. Але читач навряд чи зрозуміє почуття здивування, яке огорнуло мене, коли я побачив у повітрі острів, заселений людьми, що своєю волею могли (так здавалося) підіймати й опускати його або примушували посуватися вперед. Проте я не мав тоді охоти вдаватися у філософію з приводу цього явища, і мене значно більше цікавило питання, яку путь вибере острів, бо на той час він нібито спинився. Незабаром острів підійшов ще ближче, і я міг уже вгледіти на ньому кілька поверхів, галерей і сходи, які через певні інтервали сполучали їх. На нижній галереї сиділи люди з довгими вудками в руках. Коло них стояли глядачі й дивились, як ті рибалять. Я почав вимахувати нічним ковпаком (бо мій капелюх давно вже зносився) і носовою хусткою, а коли острів присунув ще ближче, заходився гукати якомога голосніше. Придивляючись, я вгледів натовп, що юрмився на оберненому до мене боці. З того, що вони показували одне одному на мене пальцями, я зрозумів, що вони побачили мене, хоч і не озиваються на мої покрики. Потім я побачив, як п'ять або шість людей побігли сходами вгору і зникли у верхній частині острова. Мені спало на думку, що їх послано сповістити про моє з'явлення якусь поважну особу та дістати від неї належні розпорядження, і я не помилився.
Натовп більшав, і менше ніж за півгодини острів посунувся і піднявся так, що між нижньою галереєю і висотою, де я стояв, лишалися які-небудь сто ярдів. Тоді я прибрав найблагальнішу позу і заговорив до них приниженим тоном, але не одержав ніякої відповіді. Над самою моєю головою стояли, очевидно, якісь поважні особи, як я зробив висновок із їхнього вбрання. Вони про щось серйозно радилися, часто поглядаючи на мене. Нарешті один із них крикнув кілька слів чистою, ніжною, співучою мовою, що скидалася на італійську. Бажаючи догодити їм приємнішими для їхнього слуху звуками, я й собі відповів по-італійському. Ми хоч і не зрозуміли одне одного, але мій вигляд досить виразно свідчив про моє жалюгідне становище.
Вони знаками звеліли мені зійти зі скелі й наблизитися до берега, що я і зробив. Коли летючий острів піднявся й став своїм краєм саме наді мною, з нижньої галереї спустили ланцюги з прикріпленою до них дошкою. Я сів на неї, і мене одразу ж підняли
