Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт

на розвагу неосвічених читачів; що історія моя міститиме мало чого, крім звичайних подій, і не буде прикрашена тими описами дивовижних рослин, дерев, птахів та інших тварин або варварських звичаїв та ідольства дикунів, яких рясно в більшості творів сучасних письменників. Проте я подякував йому за добру думку про мене й пообіцяв обміркувати цю справу.

Здивований моєю манерою кричати розмовляючи, містер Вількокс спитав, чи не глухі там часом король з королевою. Я пояснив, що протягом двох років не говорив інакше, і так звик до цього, що тепер голоси його і матросів здаються мені шепотінням, хоч я й добре розбираю всі слова. Говорячи ж там, я скидався на людину, що розмовляє на вулиці зі співбесідником, який стоїть на дзвіниці, і винятком були випадки, коли мене ставили на стіл або хтось тримав мене на руці. Я сказав йому, що помітив іще одну річ: коли я вперше ступив на корабель і мене оточили матроси, всі вони здалися мені найнікчемнішими створіннями, яких я досі бачив. І дійсно, живучи в тім королівстві, я ніколи не наважився глянути на себе в дзеркало, бо очі мої так звикли до величезних речей, що порівняння їх із собою викликало неприємне відчуття власної мізерності. На це капітан сказав, що помітив, як вечеряючи я на все дивився з подивом і часто, здавалося, стримував посмішку. Він не знав, чим це пояснити, і скидав на деякий розлад у моєму мозку. Я ствердив це і сказав, що не міг триматися інакше, бачачи таріль із срібний трипенсовик завбільшки; свинячий окіст — на один ковток; келих, менший за шкаралупу горіха, і таке інше. Бо хоч королева й наказала забезпечити мене, поки я служив їй, усім потрібним маленького розміру, але уявлення мої відповідали тому, що мене оточувало, і я не помічав, що я малий, так само, як люди не помічають своїх вад. Капітан добре зрозумів мій жарт і весело відповів англійським прислів'ям, сказавши, що очі мої більші, ніж моє черево, бо він не помітив у мене гарного апетиту, хоч я й постував цілий день. Жартуючи і далі, він заявив, що охоче дав би сто фунтів, аби побачити мою кімнату в дзьобі орла тоді, як вона падала з такої висоти в море. То, мовляв, було найдивовижніше видовище, гідне щоб його описали й передали майбутнім сторіччям. Порівняння з Фаетоном[52] виникло само собою, і він не міг утриматись од нього, чим не дуже підлестив мене.

Ідучи з Тонкіна[53], корабель повертався до Англії і був тоді на 44° північної широти й 143° східної довготи. Але через два дні по зустрічі зі мною судно потрапило в смугу пасату і довгий час ішло на південь уздовж Нової Голландії[54], а тоді на вест-зюйд-вест і зюйд-зюйд-вест, доки не обпливло мису Доброї Надії. Подорож наша була дуже щасливою, і я не втомлюватиму читача описом її. Капітан заходив до одного чи двох портів, посилаючи туди шлюпки по провізію та свіжу воду, але я ні разу не сходив з корабля, доки 3 червня 1706 року, тобто через дев'ять місяців по моїй втечі, ми не прибули до Даунса.

Я пропонував капітанові сплатити за переїзд моїм багажем, але він не взяв і фартинга. Ми розлучилися великими приятелями, і я взяв з нього обіцянку відвідати мене в Редріфі. Я найняв за п'ять шилінгів коня з провідником, позичивши ці гроші в капітана.

Дорогою я думав, що знову опинився в країні ліліпутів — такими маленькими здавалися мені будинки, дерева, худоба й люди. Боячись розчавити кожного перехожого, я голосно гукав до них і наказував відійти вбік, поки проїде моя карета. Разів зо два моя нахабна поведінка викликала обурення, і мені ледве не розтрощили голову.

Коли я прибув до мого будинку, про який змушений був розпитувати, й один із слуг відчинив мені двері, я нахилився до землі (немов гусак під ворітьми), щоб не стукнутись об одвірок. Цілуючись із дружиною, я зігнувся аж до її колін, щоб вона могла досягти моїх уст. Дочку, яка стала навколішки, щоб благословитись, я спершу не помітив, бо призвичаївся задирати голову й здіймати очі футів на шістдесят угору, а потім хотів підняти її одною рукою за поперек. На слуг і двох-трьох знайомих, що під той час були в нас, я дивився згори вниз, неначе велетень на пігмеїв. Жінці я дорікав за скнарість, бо мені здавалося, що вона з донькою звелися нанівець. Одне слово, я поводився так незвичайно, що всі вони, як капітан, побачивши мене вперше, вирішили, що я збожеволів. Згадую тут про це, як про зразок великої сили звички та забобонів.

Згодом я порозумівся і з родиною, і з приятелями, але жінка сказала, що ніколи більше не пустить мене подорожувати морем. Проте лиха доля мала наді мною сильнішу владу. Читач дізнається про це далі, а я тим часом закінчу другу частину моїх нещасливих мандрів.

Жаління Гламделкліч, що загубила Грілдріга

Пастораль

Улюблену згубивши грашку, бідна Гламделкліч

Стогнала, плакала й розпачувала день і ніч.

Англійська жодна міс ніколи так не сумувала,

Як білочку свою або горобчика втрачала.

Відклала дівчинка нескінчену мережку вбік,

Встромила голку в ліжечко, де спав колись Грілдріг,

Руками сплеснула і ляльку упустила долі,

Що, брязнувши, аж загула, як велетень з Гілдгола.

То плаче дівчина, неначе в лісі виє хуга,

То стиха хлипає, немов корова мука;

Проте ж лишається хороша і в такім відчаї.

її скуйовджене волосся й сліз гірких ручаї

Нагадують укриту очеретом стріху хліва,

Що з неї, ніби водоспад, дзюрком дзюрить залива.

Даремно в домі всі вона щілинки обшукала

Та в кожну шпарочку в підлозі пильно зазирала.

«Невже ж ото на це, — у розпачі вона голосить, —

Побіля тебе день при дневі ставила я оцет,

По вінця кислою наллявши пляшку рідиною?

Ти в ній рибалив, і округ твого гачка юрбою

Звивались, гробаком принаджені із перчаківки,

Дрібні страхіття, що їм оцет править за домівку.

Напевне, в озері отім Грілдріг мій утопився».

Все з пляшки вилила, та в ній ніхто не об'явився.

«Не помогла тобі твоя відвага — каже, — Грілі.

Мале, слабке створіння мусило скоритись силі.

Тремтіла я, як часом наближався ти до кицьки

Або поблизу нас гуляли в креймахи хлопчиська

І круглі камінці круг тебе роями летіли

(Для хлопців — камінці, для тебе — величезні