Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт

І я наважилась на юнака тебе сповірить!

Хіба пажам тим легковажним можна вірить?

Зіпсований двірським життям і ласий на грошву,

Він лордівні якійсь спродав цю забавку живу.

А, мабуть, злосливий жартун тебе пошматував

І, наче мусі крильця, руки й ноги відірвав.

По Бробдінгнегу буду я й тепер бродити,

Але тебе не стану вже додому приносити;

Бо хто простежити очима здатний путь вітрів?

Хіба знайти я можу прослідки, де ти ступив?

Чи не блукаєш ти, наляканий і сумовитий,

В гущавині зеленій, на камінні моховитім?

Чи, послизнувшися, не покотився ти з поганки

Й понівечений десь лежиш, мов після прочуханки?

А може, відпочить схотів, в троянді влаштувавшись

Або в пушку м'якенькому бросквини заховавшись?

Чи то у золотистому козельці він лежить,

Чи то у чорнобривці оксамитнім міцно спить,

Ти покажи мені, о, Флоро, тую любу квітку,

Що Грілі мій узяв собі за запашну бесідку.

Та ба! Тебе чи не занесли в інший бік думки?

Ввижаються тобі кохання й крихітки-жінки;

Твої пігмеї-діти, масенька твоя дружина,

Надібочки, з яких пишається твоя родина:

Цяцькові вікна, двері, зали всі у коминках —

Не більші розміром, ніж чашечки у щільниках.

Невже то задля них ти, Грілі, з нами розлучився

І в путь далеку в лушпайці від боба пустився?

Невже ж у ящичку твоїм, якщо тепер він в морі,

Додому, Грілі, я тебе не принесу ніколи?

Невже тебе я на руці своїй вже не побачу?

Долоні лінії ти перестрибував обачно

І, ледве будучи такий на зріст, як п'ядь дитини,

Наслідував усі манери справжньої людини.

Годинника мені накручувать ніхто не стане,

Немов матрос, що кітву витягає кабестаном.

А як же зграбно ніс він з чаєм блюдечко собі!

Дійницю молочарка так несе на голові.

Як із кліщами, що сир точать, бився він сміливо!

І як його вони боялися — то просто диво!»

Тут ніжний голос дівчині нещасній увірвався,

І гук його, мов з рупора, уже не розлягався.

Бурхливо плаче Гламделкліч і очі тре попухлі,

На сонце схожі під туман — червоні дуже й круглі.

Не марнотрать своїх ти сліз; вони більш придадуться,

Коли над доршем ньюфаундлендським річкою проллються.

Чудово рибу збереже ропа міцна, солона,

І їстимуть твою журбу в Європі по салонах.

Частина третя

Подорож до Лапути, Белнібарбі, Лагнегу, Глабдабдрібу та Японії

Розділ І

Автор вирушає у свою третю подорож. Його беруть у полон пірати. Злосливість одного голландця. Прибуття автора на острів. Його беруть до Лапути.

Прожив я вдома не більше десяти днів, коли до мене завітав капітан Вільям Робінсон, корнуелець, командир великого корабля на триста тонн «Добра Надія». Раніше я служив хірургом на іншому судні, що в четвертій частині належало йому, як власникові, і відбув з ним подорож до Леванту. Він завжди поводився зі мною більше як з братом, ніж як із молодшим офіцером, і, почувши про мій приїзд, прийшов, я думаю, просто з приязні, бо при першій зустрічі нашій все було лише так, як буває в друзів, що один із них довгий час був відсутній. Згодом Робінсон став учащати до нас і одного разу, висловивши задоволення бачити мене в доброму здоров'ї, спитав, чи влаштувався я вдома довічно, і додав, що через два місяці відпливає до Ост-Індії, і по багатьох компліментах моїм здібностям запропонував посаду суднового хірурга. Він обіцяв призначити мені подвійну платню, дати в поміч ще одного лікаря та двох лікарських помічників і згоджувався навіть зумовити на письмі, що слухатиметься мене як рівного, бо з досвіду знає, що в морських справах я розуміюсь, принаймні, так, як і він сам.

Капітан говорив багато приємних мені речей; і, знаючи його за цілком порядну та чесну людину, я не міг йому відмовити; та й, незважаючи на все перетерплене лихо, моя жадоба бачити світ була не меншою, ніж будь-коли. Залишалось умовити мою дружину, і я дістав-таки її згоду, спокусивши матеріальними вигодами, які ця подорож обіцяла її дітям.

Ми відпливли п'ятого серпня 1706 року і 11l квітня 1707 прибули до Форту Святого Георга[55]. Простоявши там три тижні, щоб дати перепочинок екіпажеві, серед якого було багато хворих, ми вирушили на Тонкін, де капітан вирішив пробути деякий час, бо замовлений ним крам не був іще готовий і навряд чи міг бути висланий йому раніше, ніж через кілька місяців. Щоб хоч би частково повернути витрати, заподіяні цією вимушеною стоянкою, він купив великий баркас, навантажив його різним добром, яким тонкінці зазвичай торгують із сусідніми островами, відрядив на нього чотирнадцять матросів, з яких троє були тубільці, призначив мене командиром баркаса і доручив торгувати крамом два місяці, доки справи затримуватимуть його в Тонкіні.

Не пропливли ми під парусами і трьох днів, як почався величезний шторм, що п'ять днів гнав нас на норд-норд-ост, а потім на схід. Далі буря вщухла, і почало розпогоджуватись, але ввесь час подував чималий вітерець із заходу. На десятий день за нами погналися два піратські судна і скоро наздогнали нас, бо мій баркас, занадто завантажений, глибоко сидів і ми йшли дуже повільно та нездатні були захищатися.

Порівнявшися з нами майже водночас, капітани з обох суден на чолі своїх людей як навіжені скочили на баркас, де всі, з мого наказу, лежали ниць. Тоді вони пов'язали нас міцними мотузками і, поставивши вартових, кинулися обшукувати судно.

Серед них я помітив одного голландця, який, хоч і не був капітаном жодного з кораблів, все ж, очевидно, мав деякий авторитет. З нашого вигляду впізнавши в нас англійців, він забелькотів поганою англійською мовою і заприсягався, що прив'яже нас спиною один до одного та повикидає всіх у море. Я досить добре розмовляв по-голландському і просив його, зваживши на те, що ми християни і протестанти та ще з дружньої держави, ублагати капітана зглянутись на нас. Це й зовсім розлютило голландця, який, повторивши свої загрози, повернувся до товаришів і з великим запалом почав говорити щось, гадаю, японською мовою, раз у раз повторюючи слово «кристіанос».

Більшим піратським судном командував капітан-японець, який говорив трохи голландською мовою, але дуже недосконало. Підійшовши, він поставив мені кілька запитань і, діставши на них відповідь у дуже приниженому тоні, сказав, що «ми не помремо». Низько вклонившися капітанові, я звернувся до голландця і сказав йому, що мені боляче бачити в язичника більше милосердя, ніж у свого ж таки брата-християнина. Та незабаром мені випало каятися за ці нерозумні