Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт

бурю. Я почув, як орла (я певний був, що то був орел) кілька разів щось ударило з великою силою, а потім я полинув униз так швидко, що мені аж дух перехопило. Сплеск води, оглушливіший за ревіння Ніагарського водоспаду… і падіння припинилося. Із хвилину було тихо і темно, а потім ящик почав підійматись, і крізь вікно замерехтіло денне світло. Я зрозумів, що впав у море. Через вагу мого тіла, речей, що були в нім, і широких залізних пластин, для рівноваги закріплених по всіх чотирьох кутах внизу й угорі, мій ящик занурився футів на п'ять у воду. Я тепер, як і тоді, гадаю, що за орлом, який ніс мене, погнались інші орли, між ними зчинилася бійка за здобич, і він, захищаючись од нападу, випустив мене з дзьоба. Залізні смужки знизу ящика (вони були найміцніші) дали йому змогу зберегти рівновагу під час падіння і не розбитись об воду. Все в нім було добре припасоване, двері ходили не на завісах, а піднімались та опускалися, немов засувки, і це робило мій ящик таким суцільним, що в нього не пройшло і краплі води. Насилу злізши з гамака, я спершу наважився відсунути дошку в стелі, щоб упустити всередину свіжого повітря, бо без нього я ледве не задихнувся.

Як хотілося мені тоді бути знову з моєю любою Гламделкліч, що з нею лише одна година розлучила мене на таку відстань! І, правду сказати, серед моїх власних нещасть я не міг не пожаліти свою бідну няньку, яка мала зазнати стільки горя, розлучившись зі мною і втративши королівську ласку та своє становище при дворі. Навряд чи хто з мандрівників був у тяжчій скруті, ніж був тоді я, кожної хвилини чекаючи, що ящик розіб'ється, або його принаймні перекине перший же порив вітру, чи хвиля проламає шибку, і смерть — неминуча, а захищали вікна самі залізні ґрати, прикріплені зовні для убезпечення від дорожнього випадку. Я бачив, як крізь численні шпарки, хоч вони були і невеличкі, в ящик починає проходити вода, і затуляв їх, як умів. Я був неспроможний підняти покрівлю, що зробив би охоче, бо, сівши зверху ящика, міг би прожити кілька зайвих годин проти того, як сидів би замкнений у цім (казав я) трюмі. Але якби я на день-два і запобіг небезпеці, то мене однаково дожидала смерть з голоду та холоду. Так перебував я чотири години, кожен момент вважаючи за останній, а подеколи навіть бажаючи вмерти.

Я казав уже читачеві, що на глухій стіні мого ящика були дві міцні дужки, крізь які слуга, що возив мене верхи конем, просував ремінь, застьобуючи його потім пряжкою на своїм попереку. Впавши у розпач, я раптом почув, або принаймні мені здалось, ніби щось стало скребтись по цій стіні, а далі мені спало на думку, що ящик тягнуть чи буксирують по воді, бо я чув якесь посмикування, від якого хвилі здіймалися мало не до верху моїх вікон, залишаючи мене майже в темряві. В мене прокинулася надія на рятунок, хоч я й не міг уявити собі, звідки він прийде. Я відгвинтив один із моїх стільців, завжди прикріплених до підлоги, і з великими труднощами знову пригвинтив його аж під дошкою на даху, яку перед тим одсунув. Вилізши на цей стілець і наблизивши скільки міг рота до продухвини, я почав гукати голосно і всіма відомими мені мовами. Далі я прив'язав до палички, яку звичайно носив із собою, хусточку, вистромив її й почав вимахувати нею так, що, був би неподалік човен або корабель, моряки зрозуміли б, що в ящику замкнено якогось нещасливця. Усі мої зусилля були марні, але я ясно відчував, що моя кімната посувається вперед, а за годину той бік її, де були дужки, торкнувся чогось твердого. Спершу я подумав, що то скеля, і страшенно перелякався. Штовхало мене ще більше, ніж перед тим. На верхній дошці чути було якийсь гомін і шкрябання, нібито крізь кільце протягали канат, і ящик поступово піднісся футів на три вище, ніж був раніше. Я знову почав вимахувати хусткою та галасувати, аж доки захрип. Мені відповіли тричі викликом, і я відчув приплив радості, зрозумілий тільки тому, хто сам колись зазнав його. Далі я почув тупіт над головою; хтось нахилився до продухвини і гукав англійською мовою, запрошуючи того, хто був усередині, сказати щось. Я назвав себе, сказав, що зазнав найбільшого, яке траплялося будь-кому, лиха, і якнайзворушливіше благав витягти мене з цієї в'язниці. Голос відповів, що я в безпеці, бо мій ящик прив'язали до корабля, і що зараз прийде тесляр і пропиляє мені ширшу дірку на вихід. Я відповів, що то цілком зайва річ, яка забере забагато часу, і просив просто звеліти якомусь матросові просунути пальця в кільце, витягти ящик з моря на корабель та віднести до капітанської каюти. Почувши таку дику пропозицію, дехто вважав мене за божевільного, дехто сміявся, а мені й на думку не спало, що я знов опинився серед людей мого зросту й сили. Нарешті тесляр поширив отвір до чотирьох квадратних футів, у мою кімнату спустили драбину, якою я піднявся, і витягли мене на корабель у стані великої слабкості.

Здивовані моряки закидали мене тисячею запитань, на які я не мав охоти відповідати. Зі свого боку і я був здивований, побачивши стільки (як здавалося моїм звиклим до велетенських речей очам) пігмеїв. Капітан Вількокс із Шропшира — дуже порядна людина — помітивши, що я ледве не падаю непритомний, повів мене до себе в каюту, дав зміцнюючих ліків і, поклавши на своє ліжко, радив трохи відпочити, чого я справді дуже потребував. Перед тим, як заснути, я розповів йому, що в моїм ящику є дуже коштовні речі, які шкода було б загубити: гарний гамак, два стільці, стіл, похідне ліжко й комод; що кімната та з усіх боків пообвішувана або, краще сказати, оббита шовковою та бавовняною матерією, і що коли він накаже комусь з екіпажу принести той ящик йому в каюту, то я відчиню його й покажу все моє добро. Почувши таку нісенітницю, капітан подумав, що я марю, але (гадаю, щоб заспокоїти мене) обіцяв дати відповідне розпорядження. Він пішов на палубу і звелів кільком матросам спуститися в ящик, звідки (як я побачив згодом) вони витягли всі мої речі, обідрали покриття зі стін і дуже попсували комод, стільці та ліжко, бо, не знаючи, що вони