Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

У сірому світанку першого липня, на п’ятдесятий день від початку облоги римляни взяли фортецю Йотапату.

Не минуло й двох годин, як Йосиф заснув, коли хтось став трусити його і кричати: «Вони тут». Він прокинувся, схопив, що потрапило під руки, м’ясо, хліб, вишитий квітами священицький пояс, грамоту, що призначала його комісаром, кость, яку колись у Римі подарував йому актор Деметрій Лібан. Спотикаючись, вийшов він на вулицю, на сіре світло ранку. Деякі з його оточення захопили його з собою вниз, у підземний хід, до залишеної цистерни, що розширювалася в досить простору печеру.

Їх була добра дюжина в цій печері, серед них один важко поранений, вони мали продукти, але тільки одне маленьке відро води. День вони провели в досить спокійній певності, але вночі виявилося, що про вихід звідси не доводиться й думати. Підземний хід був розгалужений, мав багато кутів, але він завжди вливався в цю печеру і мав тільки один вихід до міста, де римляни тримали пильну варту.

На другий день помер поранений. На третій день вийшла в них вода, на четвертий день ослаблі від довгої облоги чоловіки були хворі та божевільні від спраги.

На п’ятий день Йосиф бен-Маттіас лежав у кутку печери, він підклав блакитний священицький пояс під голову, натяг убрання на обличчя і чекав, щоб прийшли римляни й убили його. Всередині у нього горіло, раз по раз він намагався ковтнути, хоч знав, що це болісна та неможлива річ, його пульс скакав, у кістках кололо та нило. Зімкнуті повіки терли його запалені очі, в темряві танцювали крапки та кола, вони дико збільшувалися, зморщувалися, іскрилися, перепліталися. Солодко та привабливо було б прискорити смерть, самому себе вбити; але залишалася надія: можливо, вдасться перед загином напитися. Можливо, коли римляни прийдуть, вони дадуть йому пити до того, як розіпнуть на хресті. В Єрусалимі є товариство дам-благодійниць, що дають засудженим, яких ведуть розпинати, напій із вина й мира. Це була б добра смерть. Він знову стяг із голови одяг та усміхнувся сухими губами.

Зовсім близько перед собою він бачить велику цистерну з порційною водою, в ній багато, дуже багато порційної води. Тим, що римляни вже тут, немає більше потреби заощаджувати воду. Як він досі про це не подумав? Він бачить себе на шляху до цистерни. Багато суне цим шляхом. Але він іде посередині між галасуючими юдеями та римлянами, що намацують собі дорогу, він же воєначальник, і люди розступаються перед ним, далі й далі він іде прямо до цистерни, невідхильно, жадібно. Пити! Біля цистерни немає більше варти. Але там стоїть один і не хоче його допустити до води.

— Ідіть собі, будь ласка, геть, Сапіто! Я вб’ю вас, коли ви не дасте мені напитися. Чи я був боягузом? Чи я ховався, коли гули мечі, літало залізо, лютувала пожежа, падали з мурів люди? Не підпирайте так безглуздо своєю здорового рукою баранячу голову. Я точно знаю, що ви мертві. Ви підлий брехун, Сапіто, хоч би ви сто разів були мертвий. Ви мали тоді відступитися.

Болісні, марні ковтки видиралися Йосифові з набряклого горла, проганяли галюцинації. Він знову натяг убрання на обличчя. Він хотів, щоб усе минулося. Коли він був у пустелі, в ессея Бануса, і умертвляв свою плоть, тоді йому потрібні були привиди, але тепер він хотів мати ясність у мозку, порядок. Він зовсім не думав здихати тільки через те, що не пив кілька днів води. Звісно, коли не пити кілька днів, тоді чоловік гине, це відомий факт. Але він — ні. Інші так, вони загинуть від спраги. Але він сам — це неможливо. Він має багато ще зробити. Він занадто багато пропустив. Де жінки, яких він не мав, вино, яке він не випив, розкоші світу, яких він не бачив, книги, яких не написав? Чому, власне, він не схопив Поппеї, тоді? Її убрання було з корейського флеру, тонесенького, і крізь нього просвічувало волосся. Воно справді було янтарно-жовте. Так багато жінок було, яких він пропустив. Він бачить стегна, груди, обличчя.

Але це зовсім не обличчя, це купи фруктів, як їх продають на базарах, круглі, соковиті фрукти, фіґи, яблука, велетенські грона винограду. Він хоче вгризатися в них, жувати, смакувати; але коли він хоче їх схопити, то кожен має однаково гидке, жовто-брунатне обличчя, яке він добре знає. Ні, ви, клята собако, я не помру, цієї приємності не зроблю вам. Особливо вам. Ви жалюгідний педант, ви мавпа розсудку з вашими статуями й усією вашою симетрією та вашою системою. Ви хочете говорити від Юдеї? Що ви розумієте в тому? Чи були хоч раз із нею? Чи діяли ви хоч раз із нею спільно? Ви не маєте крові в жилах, ви поганець. Коли Юдея зруйнувала ваш ідольський палац, вона робила правильно, тисячу разів правильно, й я брав у тому участь.

Я не фантазую, пане. Мене дуже мучить спрага, але я знаю цілком точно: це підлота — глузувати з Риму над макавеїстами. Це убога й нужденна річ. Ви жалюгідне явище, Юсте з Тиверії.

В його голові гуло багато голосів: «Морон, морон». І раз по раз тоненький, уперто піднесений голос: «Це він».

Ні, він ніколи не давав цьому голосові взяти над собою владу, він ніколи не заносився, завжди відганяв від себе богохульство. Це спокуситель, що тепер зловживає його слабість і заставляє знову чути цей голос. Так, зрозуміло, це тільки лиха витівка спокусителя, що хоче відвернути від нього лице Ягве.

На превелику силу він став на коліна, випростався, вдарився лобом об землю, з болісною мукою промовляв слова сповіді, з болісною мукою. Говорив хвалькувато й гордо: «О, Адонає! Не грішив я, не чинив неправди. Ти мусиш дати мені напитися, я освятив твоє ім’я. Я хочу води. Не дай твоєму рабові вмерти від спраги, бо я служив тобі добре, і ти мусиш, мусиш дати мені води».

Раптом почувся в печері голос, рипучий, знайомий Йосифові голос римського офіцера. Інші трясли його. Це був дуже справжній голос, ясно ж. Голос говорив грецькою мовою і сказав: відомо, що галилейський полководець перебуває в печері, і коли обложені в печері здадуться, то їх помилують.

— Дайте мені пити, — сказав Йосиф.

— Ви маєте годину на роздумування, — відповів голос, — а потім ми напустимо в печеру