Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

Цей, хто стоїть перед ним, був справді чоловік, про якого говорилося, що він вийде з Юдеї, щоб направити світ. Хіба не сказано в Письмі: «Ліван потрапить у могутню руку?» Адир, гебрейське слово для могутнього, хіба воно не означає точно те саме, що цезар, імператор? Хіба є краще, відповідніше слово для цього широкого, хитрого, виразного чоловіка? Він низько схилив голову перед цим чоловіком, держачи руку на лобі. Слово про месію і старе темне слово, яке Ягве дав Ізраїлеві, щоб розгрішити його, було одне, і цей римлянин прийшов, аби його здійснити. Як оливки віддають свою олію тільки тоді, коли їх давлять, так і Ізраїль віддає своє найкраще тільки, коли він пригноблений, і той, хто давить і гнобить, зветься Веспасіан. Так, Йосиф знайшов останній вирішальний аргумент. Глибоке почуття безпеки зійшло на нього, він відчував у собі силу встояти зі своїм тлумаченням проти найспритнішого доктора храмової вищої школи. Печера в Йотапаті сповнена була корчами й ганьбою, але як людський плід виходить із крові та нечистот, так і з неї вийшов добрий плід. Він аж до кожної пори своєї шкіри був сповнений упевненості.

Але Ценіс незадоволено дивилася на полоненого.

— Це тільки страх перед хрестом, — пробурчала вона, — говорить у цій людині. Я б послала Його до Риму або Коринфа. Його повинен судити цезар.

— Не посилайте мене до Риму, — настійливо просив Йосиф. — Це ви маєте вирішити мою долю і долю всіх нас.

Він був спустошений виснаженням, але це було щасливе виснаження, він не мав більше страху. Так, у душі він відчував уже вищість над римлянином. Він стояв перед римлянином, він говорив свої сміливі облесні слова, він схилявся перед ним, але вже мав відчуття, що він веде другого. Римлянин був несвідомим бичем у Божій руці: він, Йосиф, був свідомим і покірним інструментом Ягве. Те, що він відчув, коли вперше стояв у Капітолії над Римом, дивним способом здійснювалося. Він причетний до долі Риму. Веспасіан є чоловік, якого обрав Бог, але він, Йосиф, був чоловік, щоб керувати ним по Божій волі.

Маршал сказав, і в його рипучому голосі була тиха погроза:

— Юдейчику, вважай. Добре стенографуй, Тите, мій сину. Може, ми колись матимемо охоту упіймати цього пана на слові. Можете ви мені сказати також, — повернувся він до Йосифа, — коли настане моє месіанське возвеличення?

— Цього я не знаю, — відповів Йосиф. І раптом несподівано бурхливо: — Тримайте мене доти в кайданах. Звеліть мене стратити, коли це довго для вас триватиме. Але це триватиме недовго. Я був добрим слугою «Месників Ізраїлю», доки вірив, що Бог в Єрусалимі, а ці люди — його довірені. Я буду вам добрим слугою, консуле Веспасіан, бо знаю тепер, що Бог в Італії і ви — його довірений.

Веспасіан сказав:

— Я беру вас зі здобичі на мою приватну службу. — І потім, коли Йосиф хотів говорити: — Не поздоровляйте себе занадто швидко, мій юдейчику. Ваш священицький пояс ви можете носити далі, але й ваші кайдани ви носитимете, доки виявиться, наскільки правдиве ваше пророкування.

Цезареві та сенатові воєначальник написав, що він мусить на цей рік задовольнитися тим, щоб забезпечити досягнуте.

Ще й досі чекали телеграфісти на постах, які підготував Цестій Галл для звістки, що Єрусалим упав. Веспасіан звелів відізвати їх.

Книга третя

ЦЕЗАРІЯ

В найближчому оточенні Веспасіана з Йосифом поводилися просто, але непогано. Воєначальник слухав його як порадника в справах юдейських звичаїв та особистих взаємин окремих юдеїв, охоче мав його біля себе. Але він показував, що не довіряє цілком Йосифовим даним, часто доручав іншим перевіряти їх, кепкував із Йосифа та принижував його, іноді дуже вразливо. Йосиф сприймав глузування та приниження з покірливою скромністю й усіма способами намагався бути корисним. Він стилізував накази воєначальника, звернені до юдейського населення, правив за експерта в суперечках між військовою й юдейською владами, незабаром його діяльність стала необхідною.

Галилейські юдеї, хоч Йосиф із усіх сил старався для них, вважали його за полохливого перебіжчика. В Єрусалимі вони мусили його прямо смертельно ненавидіти. Із столиці до зайнятої римлянами області доходили, щоправда, тільки непевні вісті; але оскільки було відомо, макавеїсти стали там необмеженими господарями, вони запровадили терор і домоглися, щоб Йосифа оголосили поза законом. Під звуки сурм було оповіщено; «Проклятий, розбитий, відлучений хай буде Йосиф бен-Маттіас, колишній священик першої черги з Єрусалима. Ніхто не зайде з ним у будь-які стосунки. Ніхто не врятує його з вогню, завалу, води, з будь-чого, що може його знищити. Кожен відмовиться від його допомоги. Його книги вважатимуться за книги облудного пророка, його діти — за байстрюків. Про нього думатиме кожен, промовляючи дванадцяте, проклинаюче прохання з вісімнадцяти прохань, і коли йтиме він дорогою, тоді кожен триматиметься від нього на віддалі семи кроків, як від прокаженого».

Особливо вразливим способом виявила свою огиду до Йосифа громада Мерона у Верхній Галилеї, хоч вона належала до зайнятої римлянами області, і такий вчинок був небезпечний. Тут, у Мероні, крикнув якось один: «Це він», і меронці залили міддю сліди копит Йосифового коня, і вважали ці місця за святі. Тепер вони проклали собі іншу головну вулицю, бо стару вони засипали одного разу квітами та листям, вітаючи Йосифа. В урочистій церемонії засіяли вони травою те, що було колись їхньою головною вулицею, щоб заріс травою шлях, яким ступав зрадник, щоб забулася й пам’ять про нього.

Йосиф міцно стулив губи, звузив очі. Образа тільки жорстокішим зробила його самопочуття. У Веспасіановому почті прибув він до Тиверії. Тут зробив він найвирішальніший вчинок свого життя, цими вулицями проїздив він, великий і палкий, на своєму коні Стрілі, герой, вождь своєї країни. Він набрався твердості. Він із гордістю носив свої кайдани на вулицях Тиверії, не зважав на людей, які плювалися перед ним, оминаючи його з ненавистю й огидою. Він не соромився долі, що з диктатора Галилеї обернула його в зневажуваного з презирливою ласкою невільника римлян.

Перед одним тільки не могла встояти його штучна гордість, перед Юстом і його безоглядною зневагою. Юст урвав на середині речення, коли Йосиф зайшов до кімнати, прикро відвернув жовто-смагляве обличчя. Йосиф хотів виправдатися. Цей багато знав про людське серце, він мусить його зрозуміти. Та Юст не допустив, щоб Йосиф заговорив до нього.

Цар Агріппа вирішив знову відбудувати зруйнований палац. Йосиф довідався, що Юст майже цілий день вештається по будівництву, яке широко розкинулося. І він там раз по раз підіймався на