Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер
Але Юст мовчав. Коли Йосиф скінчив, він підвівся поквапно, трохи незграбно. Не сказавши жодного слова Йосифові, що стояв, благально дивлячись, пройшов Юст повз нього, серед запаху вапна і свіжого дерева, віддалився. Принижений, із гірким почуттям дивився Йосиф йому вслід, як він, трохи втомлено, з трудом перелазив через велике каміння, вибираючись найближчим шляхом із будівництва.
В Тиверії було багато таких, що терпіти не могли Юста. В ці часи війни розсудливість не мала популярності ні серед греко-римської людності, ні серед юдеїв. А Юст був розсудливий. Бувши комісаром міста, він із пристрасною розсудливістю старався правити за посередника між юдеями та неюдеями, щоб підтримати мир. Але йому не щастило. Юдеї вважали, що він занадто грецький, греки — що він занадто юдейський. Греки закидали йому, що він не виступав гостріше проти Сапіти і що він не міг перешкодити руйнуванню палацу. Вони знали, що цар Агріппа з великою пошаною ставиться до свого секретаря, і після того, як місто знову було взяте, мовчали. А тепер, підбадьорені присутністю римського маршала, вони стали висловлювати скарги, що найбільше з вини юдея Юста так міг поширитися заколот у Галилеї і в їхньому місті.
Цар Агріппа, у ці двозначні часи подвійно стараючись довести римлянам свою відданість, не наважився боронити свого урядовця. А полковник Лонгін, найвищий суддя в армії Веспасіана, додержувався принципу, що краще засудити невинного, ніж не покарати винного. Отже, справа оберталася для Юста недобре. Сам Юст, гордовитий, сповнений презирства та гіркоти, захищався без завзяття. Його цар може його зраджувати. Він знав, хто був виною всього лиха, що сталося в Галилеї. Мінистому, поверховому чоловічині все, що він робив, сходило щасливо. Тепер могли з нього глузувати римляни. Все це марнота. Юст аж до пор на шкірі сповнений був гірким фаталізмом.
Полковник Лонгін, з огляду на царя Агріппу, дуже сумлінно взявся до справи. Він закликав Йосифа як свідка. Йосифа, відколи доля Юста потрапила в його руки, роздирала болюча двоїстість. Юст заглянув у той закуток його серця, де було найбрудніше, і от тепер від нього залежало, чи має цей чоловік зникнути назавжди, чи ні. Всіх і кожного цей Юст може зрозуміти, виправдати. Тільки не його. Для нього він має тільки мовчання та зневагу. Йосиф позбувся чималої частки гідності, навчився терпіння, ходив у кайданах, але зневага проходить і під панцер черепахи. Це було так просто — назавжди позбутися ображувача. Йосифові не треба було для того й брехати, досить було дати байдуже свідчення.
Його свідчення було пристрасне та сприятливе для Юста. З палкою переконливістю й обґрунтованістю доводив він, що ніхто послідовніше не обстоював справу миру І римлян, як цей доктор Юст. І ті, що на нього скаржаться, або брехуни, або дурні.
Полковник Лонгін доповів про Йосифове свідчення воєначальникові. Веспасіан сопів. Він добре спостерігав свого полоненого і гаразд відчував, що між тими двома були речі дуже особистого характеру. Але досі він не міг закинути своєму розумному юдеєві хоч би одне неправдиве повідомлення. Зрештою, цей доктор Юст був типовий літератор і філософ, отже людина не небезпечна. Маршал припинив слідство, віддав доктора Юста в розпорядження його пана, царя Агріппи.
Цар Агріппа був із своїм многовипробуваним секретарем дуже чемний, відчував свою вину перед ним. Юст виразно бачив, як ніяково та незручно елегантному панові. Він криво усміхався, він знав людей. Він виявив бажання вирядитися до Єрусалима, щоб пильнувати інтересів Агріппи, і під час зими, коли воєнні дії припиняються, розвинути діяльність на користь миру. Тепер, коли «Месники Ізраїлю» необмежено панували в Єрусалимі, це була така ж безнадійна, як і небезпечна справа. Ніхто не сподівався, що царів секретар повернеться звідти живий.
Юст подорожував із фальшивими паспортами. Йосиф стояв на його шляху, коли він виїздив. Юст проїхав мимо, мовчки, не дивлячись на нього, як не дивився й досі.
В Цезарії на великому осінньому ярмарку Йосиф побачив склодува Алексія з Єрусалима, Нахумового сина. Йосиф гадав, що він омине його, як оминала більшість юдеїв. Але, ти глянь, Алексій підійшов до нього, привітався. Йосифові кайдани та велике прокляття не завадили Алексієві розмовляти з ним.
Алексій ішов рядом із Йосифом, ставний і огрядний, але очі його стали ще сумніші та стурбованіші.
Він тільки з великою небезпекою міг викрастися з Єрусалима, бо макавеїсти збройно забороняють будь-кому залишати місто і перебиратися в область римлян. Так, тепер в Єрусалимі панують безглуздя та голе насильство. Після того, як «Месники Ізраїлю» відсторонили майже всіх поміркованих, вони терзають одні одних. Симон бар-Гіора бореться з Єлеазаром, Єлеазар із Йоанном із Гісхали, Йоанн знову з Симоном, а вкупі вони виступають тільки проти одного: проти розуму. Як подивитися тверезо, то небезпека цієї подорожі до Цезарії не має ніякого правдивого зв’язку з вигодою. Бо він, Алексій, мав твердий намір знову повернутися до Єрусалима. Він вирішив далі жити в цьому місті, що задихається від безглуздя та сліпої ненависті макавеїстів. Він знає, що робить дурницю. Але він любить свого батька і свого брата, він не може жити без них, він не хоче їх залишити самих у біді. Та останніми днями він не міг більше витримувати шаленство міста. Він мусив подихати свіжим повітрям, своїми власними очима побачити, що є ще розсудливий світ.
Це, власне, заборонено — стояти отак укупі з Йосифом і розмовляти, і коли про це почують в Єрусалимі, тоді макавеїсти його покарають. Йосиф теж чималою мірою винен у тому, що справи так обернулися. Він у Галилеї міг би багато чому запобігти. Але знову Йосиф дещо й добре зробив. Принаймні, він, Алексій, вважає це за велику заслугу, за перемогу розуму, що Йосиф не помер разом із іншими в Йотапаті, а перейшов, схиливши голову, до римлян. «Жива собака краща за мертвого лева», — процитував він.
— В Єрусалимі вони, звісно, думають інше, — гірко продовжував він, і розказав Йосифові, як сприйняв Єрусалим падіння фортеці Йотапати. Спочатку надійшло звідти повідомлення, що Йосиф загинув
