Піти й не повернутися - Василь Биков

Думка про це шосе не виходила в нього із голови, і лейтенант ураз підвівся. Хакімову він нічим не міг допомогти, а про завдання просто не міг не думати. Він устромив у замет лижі й, хитко ступаючи в снігу, поліз на бруствер до Судника.

Тут було вітряно й холодніше, ніж у рові, зате розкривалася широка панорама на поле з обома кінцями шосе, середина якої ховалася за вершиною пагорка. Там же зникав і рів. По той бік шосе, місцями близько підступаючи до дороги, широко розбіглися чагарі та переліски, а трохи збоку від річкової улоговини темнів знайомий сосновий лісок, який уже був стрів їх так зрадливо.

Лейтенант витяг із-за пазухи карту, зорієнтувався. База навмисне не була позначена на його карті, але він і без того твердо пам’ятав її місце розташування на північному миску невеликого надрічкового лісу. Тепер, знайшовши на карті цей пагорбок, лейтенант побачив, що базу і його розділяли всього якихось півтора кілометри, не більше. Знову стало до болю кривдно: так це було близько, — і так неприступно. Через це прокляте шосе він змушений марнувати весь день — цілісінький день мучитися від непевності й холоду.

Разом із Судником лейтенант почав спостерігати за шосе, на якому тільки протягом недовгого часу випадали короткі перерви в русі. Ішли в основному вантажні — криті і з відкритими кузовами — машини найрізноманітніших марок, напевно, зібрані з усіх країн Європи. Більшість їх мчала на схід, до Москви. І раптом лейтенант подумав, що коли не всім і не з пораненим, то принаймні хоча б із одним-двома бійцями варто спробувати, використавши рів, перебратися через шосе. В усякому випадку, за день він би там щось видивився, розвідав, склав би план дії, а як стемніє, перевів би на той бік і всю групу.

Ця думка зразу надала йому бадьорості й викликала додаткову силу діяти. Він сповз із бруствера, неголосно, але енергійно гукнув лижникам:

— Підйом! Пострибати, зігрітися всім! Ну!

Краснокутський, Лукашов одразу підвелися, ляскаючи себе по стегнах, замахали руками. Лукашов розбуркав осовілого зі сну Пивоварова.

— Грітися, грітися! Сміливіше! — наполягав лейтенант і одразу ж згадав найкращу для підйому команду. — Ану, снідати! Лукашов, діставайте консерви! Усім по два сухарі.

Лукашов, сонливо здригаючись, вийняв із речмішка кілька сухарів та банку рибних консервів. Лейтенант зі скреготом розпоров ножем її бляшане дно, і вони ложками й ножами заходилися виколупувати мерзлі куски риби.

— Ну як, Пивоварчику, виспався? — штучно підбадьорливим тоном запитав лейтенант.

— Та так, здрімнув трохи.

— Що ж ти пристав був, га?

— Стомився, товаришу лейтенант, — просто відказав боєць.

— А я думав, ти здоров'як, — жартома зауважив лейтенант. — А ти он який…

— Підбився я.

Він не виправдувався і не скиглив, вигляд його тепер, після короткого відпочинку, був сором'язливо-винуватий, смагляві щоки зі сну пашіли майже дитячим рум'янцем.

— Підбився! — злісно передражнив його Лукашов. — Що це тобі — у мамки? Тут… того — відстаючий гір'ше, ніж убитий.

— Убитому що, убитому сили не треба. А тут ось — пухирі на руках од вірьовки, — показав Краснокутський свої набряклі, червоні долоні — йому, звичайно, дісталося минулої ночі. Та кому не дісталося? І ще невідомо, що всіх чекає попереду.

— А то он хитруни, — тим самим роздратованим тоном вів далі Лукашов, — чи то вшилися, чи то заблукали. А тут за них відбувайся.

Він мав на увазі Дзюбіна і Зайця, про яких так само ні на хвилину не забував лейтенант. Із убитим усе було зрозуміло; дуже тяжко, але все-таки зрозуміло і з Хакімовим — старшина ж і Заєць зникли вночі, немов крізь землю провалилися, — тихо, безслідно і загадково.

— Добре ще, коли просто так. А то коли б не той, — бурмотів Лукашов, строго і заклопотано позираючи уздовж рову, і лейтенант зрозумів, на що натякав сержант. Але того, що він мав на увазі, не повинно бути. Івановський не хотів припускати й натяку на думку, що старшина Дзюбін здатний на зраду. А проте він і сам не впевнений — як не думав, не міг зрозуміти, куди пропали ті два з його і так невеликої групи.

— Ще німців слідом приведуть, — простодушно докинув Краснокутський. — А що — лижня під ногами, доганяй, десь наздоженеш.

— Усе може бути, — понуро згодився Лукашов.

— Досить вам, — утрутився Івановський. — Старшина не такий. Не та людина.

Лукашов жував сухар і все позирав у дальній кінець рову.

— Людина, припустимо, й не та, але все може статися. У нас у сто дев'ятому такий бравий капітан був, усе оборону лаштував. А налаштував — виявилося, не в той бік. Німці з'явилися, перший і руки підняв.

— Ну, це вже занадто, — рішуче обірвав його Івановський. — Дзюбін не капітан, це точно. І потім, треба більше людям вірити, Лукашов. Вам же от вірять.

— Так то ж я…

— Чому ви гадаєте, що Дзюбін гірший за вас?

— Бо я тут, а його нема.

Справді, логіка його міркувань була неспростовна, заперечити йому було важко. Адже він от не відстав, хоча й був замикаючим, і не дав відстати й Пивоварову, який сидів тепер поруч і смачно облизував ложку. Загалом Лукашов мав рацію, але