Піти й не повернутися - Василь Биков

перспективи, йому навіть на думку не спадало, щоб залишити пораненого. Обов'язок командира і людини владно диктував йому, що доля цього небораки, поки він живий, не може бути відділена від їхньої загальної долі. Кожен із них повинен зробити для нього все, що зробив би для самого себе. Це правило було законом для розвідників Волоха, таким воно зостанеться і для бійців Івановського.

Як і всі у групі, її командир майже знесилився за цю надзвичайно важку дорогу. Насилу тамуючи не великий, але нестихаючий біль, він ледве переставляв поранену ногу. Однак, приховавши своє поранення, він залишився в очах бійців однаковий із ними у своїх фізичних можливостях, і це без скидки покладало на нього рівні з іншими обов'язки. З якогось часу він став ніяково почувати себе за те, що, змушуючи інших до надлюдських зусиль, сам ішов без речей, взявши як додаткове навантаження лише гвинтівку Пивоварова. Більшого він не міг, але товариський обов'язок вимагав чесно поділити з усіма їхній дорожній вантаж.

Вони обійшли хвойний узлісок і знову просувалися вздовж річища, яке здавалося Івановському відносно безпечним відрізком шляху. На карті ці місця значилися як луги, чагарі й болота, сіл поблизу не було, і зустріч із німцями вважалася найменш вірогідною. Дві переметені снігом дороги вони пройшли благополучно, нікого там не стрівши. Тепер зоставалося останнє — велике і, звичайно, по-тиловому пожвавлене шосе, перейти яке можна тільки вночі. Але до шосе було ще кілометрів п'ять-сім, і лейтенант, хитаючись від утоми, зачекав Краснокутського.

— Ну як?

— Так от, скоро витягнуся. Дали б ковтнути або що?

Лейтенант дав йому фляжку, той зробив кілька великих ковтків.

— Ну, краще?

— Нібито. Скоро пошабашим?

— Скоро, скоро. Давайте поможу. Удвох потягнемо.

— Ну, як удвох! Тільки штовхатися будемо. Якось уже сам… Наче завія стихає Лейтенант оглянувся і на своє здивування побачив, що хурделиця справді трохи стихла. Чорне небо піднялося, відокремилося од землі, внизу лежало на диво спокійне біле поле, нібито припухле від соковитої нічної білявості. З боків знову появилася сіра плутанина чагарів з рідкими плямами молодих ялинок. Мабуть, наближався ранок. Обважнілою рукою лейтенант витяг із кишені годинника — було чверть на сьому.

— Ого! Ще один ривок — і кінець. Привал до самого вечора.

Новий неспокій на короткий час наснажив силою, і лейтенант енергійно заковзав лижами. Стало прикро від того, що так невчасно стихла завірюха, яка саме тепер була б дуже доречною. Без неї перейти шосе буде складно, тим більше, коли вони спізняться. Здається, їм не вистачить якоїсь години темряви, і ця година може вирішити все. Генерал у напутньому слові перед виходом настійливо радив максимально використати темряву — лише ніч давала їм якусь надію на успіх; удень, заглядівши їх, німці, зрозуміло, постараються знищити їх усіх до одного. Що це саме так, лейтенант прекрасно розумів без доводів, але все-таки він вдячний був генералові за його турботи й добру пораду, в якій відчувалося щось зовсім не генеральське, а скорше батьківське у стосунках до всіх і до лейтенанта так само. Певна річ, вони розуміли, що на них покладається і що з цієї ночі вони ставали повними володарями своєї долі, бо в тяжку хвилину допомогти їм не зможе ніхто — ні генерал, ні сам бог. Однак цієї шаленої ночі усю дорогу лейтенант носив у душі маленьку іскорку вдячності генералові за його аж ніяк не генеральську співчутливість до їхньої долі. Ця іскорка гріла його, вела і таїла в собі маленьку жадану надію на успіх.

...

А всього три дні тому, повернувшись із німецького тилу, Івановський найбільше боявся потрапити на очі саме цьому прискіпливому, суворому і владному генералові — начальникові штабу. Та й не тільки він — багато хто в цьому лісовому селі, де розмістився штаб, із квапливою боязливістю проходили мимо його високої, з голубими віконницями хати. Генерал був нещадно суворий до всіх підлеглих, а тут, зрозуміло, всі, окрім хіба що самого командуючого, були йому безпосередньо підпорядковані. Одному богові відомо, за що він міг будьякої хвилини прискіпатися; генерал не прощав, коли когось заставав без діла, карав за порушення форми одягу й маскування, лаяв тих, котрі, на його думку, не досить швидко виконували накази, хіба мало за що може прискіпатися до підлеглого суворий начальник в армії? Одного разу Івановський мимохіть став свідком того, як генерал шпетив полковника за відсутність якихось даних на дільниці лівого флангу і як після цього полковник, у свою чергу, розносив начальника розвідки, дві розвідгрупи якого не повернулися з-за лінії фронту, хоча минув уже термін їхнього повернення.

Івановський був тут випадковою, чужою людиною. За період своєї не дуже великої армійської служби йому не доводилося бувати ніде вище штабу дивізії, і тепер він з цікавістю спостерігав життя цієї тилової установи. Разів зо два, правда, в селі зчинявся переполох, коли налітали «юнкерси», однак скинуті ними бомби не завдавали великої шкоди, тільки зруйнували порожній сарай та вбили на вулиці осідлану гніду кобилу. В усьому іншому тут було мирно й спокійно, хіба що деколи починав свій обхід відділів начальник штабу, і тоді всі полковники, капітани й моторні писарі зазнавали короткої тривоги. Та незабаром, декому зауваживши, а на когось просто накричавши, генерал зникав, і знову йшло все тихо в селі, як завжди.

Перейшовши лінію фронту, лейтенант Івановський появився тут з двома уцілілими розвідниками, бо після загибелі капітана Волоха вважав своїм обов'язком доповісти про все, що сталося за два тижні їхнього блукання по німецьких тилах. Але заклопотані своїми справами штабні начальники поставилися до нього без особливої уваги, і це його обурило. Надто свіжим у пам'яті Івановського був