Піти й не повернутися - Василь Биков

біль недавніх утрат, загибель Волоха, всі неймовірні злигодні там, у німецькому тилу, щоб він так просто міг змиритися з цією неувагою. Лейтенант зайшов у хату розвідділу до білявого молодого полковника і з ходу почав викладати йому суть справи, але той довго й невидюще дивився на нього, явно думаючи про щось інше. Потім полковник урвав його розповідь і загадав усе викласти письмово. Ніби між іншим, він запитав, чи пройшов лейтенант перевірку в Дольцеві, де перебував збірний армійський пункт оточенців.

Івановський образився. Він сказав білявому з гарно укладеним волоссям полковникові, що в Дольцеве він устигне, а от до німецького складу боєприпасів можна спізнитися, і тоді всі їхні намагання, всі втрати, в тому числі й загибель чудового армійського розвідника капітана Волоха, будуть даремними.

— Як даремними? — здається, вперше щось утямив полковник і відірвав олівець од паперу, на якому старанно креслив якусь складну, з численною кількістю граф таблицю.

— Дуже просто, — відказав лейтенант. — Загинули без користі. Ні за цапову душу.

— От як! — устав полковник, обсмикуючи гімнастерку і круто випинаючи напрочуд розвинені м'язисті груди. — Ви з якої, сказали, дивізії. Івановський назвав дивізію і полк.

— Це ж якої армії? Це навіть не нашого фронту. Так не пройде, пишіть пояснення.

Нічого не вдієш, довелося морочитися з цим «поясненням». Він писав його дві доби, ховаючись од прискіпливого генерала, що саме приїхав з передової і, як завжди, після недовгої відсутності наводив у штабі лад. Івановський тимчасово притулився у штабному АХО, з писарем якого напередодні розпив фляжку шнапсу, і той великодушно поділив з «нічийним» лейтенантом своє ліжко в напівзруйнованій пустій хатині. Щоправда, в додачу до фляги довелося обдарувати гостинного писаря трофейним дзеркальним компасом і назавжди розлучитися з гарненькою запальничкою-ченцем. Але за два дні лейтенант склав докладний звіт розміром у два шкільні зошити в клітинку.

Коли він приніс цей звіт, білявий полковник, очевидно, був не в настрої. Розмашистим точним рухом, не глянувши, він перекинув його зшитки на сусідній стіл, за яким сидів над паперами лисий бровастий майор.

— Ковальов, займіться. Що він там написав — мені читати ніколи.

Але Ковальов так само з якоїсь причини не міг прочитати це відразу, і лейтенантові нічого іншого не лишалось, як піти й чекати в своїй хатині. Він уже приклав до пілотки руку, щоб обернутися й вийти, як двері в хатину широко розчинилися і на порозі, нагинаючи голову, з'явився той самий, кого він найбільше боявся тут зустріти. Командири за своїми столами підхопилися, а лейтенант обернувся лише та так і завмер з піднесеною до пілотки рукою.

Напевне, його замизкана, незугарна постать — Івановський був у писаревій тілогрійці, без знаків розрізнення на ній і в заношеній суконній пілотці, коли всі командири штабу ходили в баранячих шапках, — здалася незвичайною і привернула до себе гострий погляд генерала.

— Хто такий? — тоном, який нічого приємного не обіцяв, спитав генерал, звертаючись до полковника.

— Лейтенант Івановський, командир взводу, — з натужною хвацькістю не своїм голосом відрапортував лейтенант і назвав свій полк і дивізію.

— Якої, якої дивізії?

Івановський твердо повторив номер дивізії.

— Що ви тут робите?

— Він з оточення, — сказав полковник, стоячи перед генералом і всією своєю імпозантною постаттю виявляючи належну повагу, але з відтінком фамільярної вільності. Івановський же скам'яніло застиг навитяжку, вперше у житті розмовляючи з таким високим начальством.

— Оточенець? Чому тут?

— Я тут з приводу німецької бази боєприпасів, товаришу генерал.

— Нова справа! — сказав генерал, стоячи упівоберта до лейтенанта. Погляд його прискіпливих очей не відривався від напруженої постаті Івановського. — Що за база? Де? Звідки вам про неї відомо? Ви розібралися, полковнику?

— Розбираюся, товаришу генерал, — зовсім іншим тоном, ніж розмовляв досі, сказав полковник. Однак цей тон людини, що говорить не зовсім те, як було насправді, змусив лейтенанта виявити нову зухвалість щодо полковника.

— Полковник не хоче розбиратися, товаришу генерал, — випалив Івановський. Генерал кинув гострий запитальний погляд на лейтенанта, потім — на полковника. І лейтенант, відчувши, що тут може раз і назавжди дещо вирішитись, додав: — Артилерійська армійська база за шістдесят кілометрів звідси. Кілька ешелонів боєприпасів, охорона невелика, довкола дротяна загорожа в один кілок. Можна підірвати.

— Он як! Ви вже й розвідали? — спитав генерал і обернувся до нього всією постаттю у розстебнутому кожусі, з-під білих бортів якого блиснула емаль орденів. Голос його уже відтавав, лейтенант з радістю відчув це й одразу ж наважився сказати про все одверто:

— Можна запросто висадити в повітря. Або спалити. І наступаючі на Москву німецькі війська залишаться без боєприпасів.

Івановський висловив це і зразу ж пошкодував за свою поквапливість, яка тієї ж миті дещо зменшила тільки-но виниклу цікавість до нього начальника штабу. Генерал щось буркнув у комір кожуха й сів біля столу на лавку. Всі інші, як і до того, стояли на своїх місцях.

— Кажеш, запросто? Бух — і німецькі війська без снарядів? Так, чи що?

— Не зовсім так, товаришу генерал, — намагався виправити свою похибку лейтенант. — Ми вже спробували, але…

— Уже і спробували? Встигли? Ну і що ж?

— Двох утратили. В тому числі капітана Волоха.

— От як, лейтенанте… Як тебе? Івановський. Знаскоку не візьмеш, з