Піти й не повернутися - Василь Биков

— Він без перевірки, товаришу генерал, — тихо вставив полковник. Генерал незадоволено ворухнув бровами.

— Дурниці! Його вже перевірили. Німці перевірили. А це буде другою перевіркою. Я скажу Клюзіну — треба ж зрештою довіряти своїм людям. — І, повернувши голову до несподівано обрадуваного лейтенанта, сказав подобрілим голосом: — Готуйте групу, лейтенанте. Ось із ним. Позавтра доповісте про готовність. Ясно? — Єсть! — не сказав, а по-дитячому, в захопленні вигукнув Івановський і, хвацько козирнувши, зачинив за собою двері.

Назавтра йому пощастило менше. Полковник, до якого він знову прийшов уранці, відправив його до якогось майора Коломійця, лейтенант чекав цього майора півдня, і коли врешті дочекався і передав наказ полковника, той мало не знищив його першою ж фразою:

— А де я візьму людей? У мене нікого немає. Лишився один їздовий.

Відчуваючи, що все знову руйнується, Івановський не став більше нічого ні з'ясовувати, ні доводити, а рішуче, швидкими кроками попрямував до високої хати з гарними віконницями. Звичайно, його туди не пустили, він затіяв недоречну суперечку з невблаганним вартовим біля ганку і був уже просто у розпачі, коли двері в хату несподівано розчинились і на порозі з'явився сам генерал. Начальник штабу не відразу впізнав учорашнього лейтенанта, і тому довелося знову назвати себе і тремтячим голосом повідомити, що з організацією групи нічого не виходить. Генерал гнівно зиркнув на нього, немов у цій невдачі винен був сам Івановський.

— Як не виходить?

— Нема людей, товаришу генерал. Полковник послав…

— Зименкова до мене! — кинув начальник штабу комусь, хто стояв у нього за спиною, і той швиденько зник у сінях, куди, ні слова більше не сказавши, вернувся і генерал. Івановський зостався коло ганку сам на сам з вартовим, який із мовчазною злістю позирав на нього. «А все-таки не пройдеш!» було написано на його фізіономії. Та лейтенант уже й не поривався в хату. Він покірно зачекав хвилин двадцять, поки на ганку знову не появився старший лейтенант у кожусі з маузером через плече.

— Іди до капітана Зименкова і бери людей. Завтра о тринадцятій нуль-нуль генерал чекає з рапортом про готовність групи.

— Єсть! — сказав Івановський. Він не запитав навіть, хто цей капітан Зименков і де шукати його, — довелося з’ясовувати це у коноводів на вулиці. І справді, надвечір у нього вже був на руках список восьми бійців і одного старшини; десятим у цьому списку значився він сам.

І лейтенант почав готуватися.

Окрім людей, треба було одержати боєприпаси, пляшки КС, вибухівку, два метри бікфордового шнура. Четверо бійців були в обтріпаних шинельках, без тілогрійок, слід було їх переобмундирувати. Хтось довго не хотів видавати маскхалати (в накладній не було підпису старшого начальника), по лижі він їздив у тилове, за п'ятнадцять кілометрів, село. Останню ніч перед виходом він ледве подрімав зо дві години, поїв за день один раз, вистояв на трьох інструктажах, але о тринадцятій усе ж привів групу на подвір'я високої, з гарними віконницями хати. Цього разу його негайно ж пропустили в домівку, і він з тремтливою гордістю доповів про готовність виконати бойовий наказ.

Генерал скінчив телефонну розмову і поклав трубку. Як був у хутряному поверх гімнастерки жилеті, мовчки вийшов у двір, де, вишикувані по команді «струнко» чекали дев'ять бійців з Дзюбіним на чолі. Генерал мовчки обійшов стрій, оглянув усіх, і на його немолодому, зморшкуватому, із запалими щоками обличчі вперше за весь час перебування свого у штабі Івановський не помітив і сліду начальницької суворості. Зараз це було просто зморшкувате обличчя обтяженої численними турботами, змореної, давно вже не молодої людини.

— Синки! — почав генерал, і щось у душі лейтенанта жалісливо здригнулося. — Ви знаєте, куди йдете? Знаєте, що буде важко? Але треба. Бачите, мете, — показав генерал на хмарне, низько зависле небо, з якого падав легкий сніжок. — Авіація на приколі. На вас уся надія…

Він ще говорив, радячи, як треба поводитись у важку хвилину в тилу ворога, де вже ніхто, крім хіба що товариша, тобі не допоможе. Але він міг би й не говорити про це — лейтенант уже мав певний досвід бойових дій у німецькому тилу, набутий за час двотижневого блукання у Смоленських лісах. А от його зовсім не начальницький, майже товариський тон і його увага до їхньої сповненої невідомістю долі зворушили лейтенанта, який із цієї хвилини готовий був на все, аби тільки виконати бойове завдання. Навіть смерть у цей час не здавалася йому чимось жахливим — він ладен був ризикувати життям, якщо це буде потрібно для Вітчизни.

Напевно, так відчував себе в цьому коротенькому строю на подвір'ї не один він, а й інші, сповнені мовчазної уваги й рішучості. І коли Івановський, віддавши честь, повернув групу на вихід, у його душі сурмили фанфари. Він знав, що виконає все, на що його послали, іншого не повинно, а тому й не могло бути…

Як лейтенант не підганяв бійців на останніх кілометрах шляху, все-таки світанок застав їх у голому, білосніжному після нічної хуртовини полі, неподалік од шосе.

Користуючись передранковими сутінками, Івановський пройшов іще кілометр. З усе більшою ризикованістю він наближався до ледь помітної здалеку нитки дороги, як раптом помітив на ній машини. Лейтенант мало не крикнув од прикрої несподіванки — не вистачило якихось п'ятнадцять хвилин,