Піти й не повернутися - Василь Биков

— Ху, чорт!

Обидва хвилину віддихувалися, потім Івановський підвівся на колінах, оглянувся навкруги. Здається, поблизу був якийсь чагарник — ріденькі його верхівки місцями стирчали з-за високого бруствера, і лейтенант з бійцем розслаблено подибали ровом. Далеченько вже відійшовши од шосе, вони спробували вибратися в поле. На здивування командира, Пивоварову це вдалося швидше, лейтенант же з першої спроби піднявся тільки до середини схилу і, послизнувшись на крутизні, зсунувся до самого низу. Знову дуже заболіло стегно. На цей раз він не зміг стримати в собі стогін, і Пивоваров обернувся на бруствері, кинувши на нього гострий, здивований погляд.

— Нічого. Усе гаразд.

Івановський набрався духу, подолав біль, боєць подав командирові лижну палицю, з її допомогою той нарешті перевалився через бруствер.

— Так. Тепер на лижі.

Тут, мабуть, можна було йти вже понад ровом, од шосе їх затуляв бруствер і непогано ховав чагарник. Праворуч на віддалі сіріли верхівки сосняка, де сьогодні чекала на них удача або нещастя, слава чи, може, смерть — їхня доля.

Доки вони продирались на лижах крізь чагарі, Івановський відчув приступ якогось неприємного, майже нездоланного в собі неспокою.

Було зовсім незрозуміло, чому цей неспокій саме зараз так настійливо дійняв лейтенанта. Зрештою, все складалося більшменш вдало: вони перейшли дорогу, здається, їх не помітили, зовсім уже близько була мета їхнього важкого багатокілометрового нічного шляху. Хоча і з ускладненнями, але наближався фінал, певно, тепер вони могли що-небудь зробити. Правда, їхні сили зменшилися — частину втратили, переходячи лінію фронту, двоє зникли вночі, троє зосталися по той бік шосе, і тут їх було тільки двоє. Двоє, зрозуміло, не десятеро. Але навряд чи саме ця обставина була причиною його невиразного й такого нездоланного зараз неспокою.

Чим ближче вони підходили до сосняка, тим усе тривожніше ставало на душі в лейтенанта. Нетерпіння охопило нарешті його так владно, що він не міг дозволити собі зупинитися поправити на стегні пов'язку — здається, почала кровоточити рана. А проте Івановський давно уже старався не прислухатися до своєї рани, до неї він трохи притерпівся за ніч. Тепер же навіть не дуже озирався навкруги — вперто прямував до сосняка, наче там на нього чекала найбільша в його житті нагорода. Пивоваров, мокрий од поту, переставши навіть витирати його з обличчя рукавом маскхалата, намагався не відставати, і вони, захекані, швидко посувалися край чагарників. Уже зовсім розвиднілося, дув невеликий, але холодний вітер, небо, затягнене хмарами, низько звисало над сірим, непроглядним, затуманеним морозною смугою простором.

Івановський перший вибрався на вершину пагорка і крізь безлисте гілля вільшняка поглянув униз. Перед ними розкинулась улоговина з нешироким язиком чагарника, в якому лейтенант ледь упізнав той вільшняк, де вони з Волохом чекали ночі. Але замість гущавини, що тоді захистила сімох, нині сиротливо чорніли на снігу тонкі стовбури, в яких могло сховатися хіба що кілька пташок. Зате на маленькому пагорку за улоговиною, як і тоді, таємниче зеленів сосняк, рідко обнесений стовпчиками німецької загорожі, коло якої так їм не пощастило з Волохом, але повинно, не може не пощастити цього разу…

Побачивши знайому загорожу, лейтенант потроху став заспокоюватися — головне, усе ж таки він добрався до неї. Все інше залежить од його кмітливості, винахідливості, від їхньої сміливості. Впливи різних сторонніх причин тут же зводилися до мінімуму.

Сховавшись у чагарі, лейтенант постояв хвилину чи дві, трохи перепочив і поволі став позбуватися свого дивного неспокою. Він намагався впевнити себе, що все якось буде. Правда, остаточно заспокоїтись йому не вдалося, щось усе ж таки не переставало його гнітити, тривожити і без того збуджені за ніч почуття. Пивоваров, ні про що не запитуючи, видимо, без слів розумів становище і чекав, коли вони рушать далі. Лейтенант ніяк не міг відірвати погляду від соснового переліска, наче сподівався там побачити щось. Але на відстані понад кілометр нічого до пуття не було видно, крім розкиданих молодих сосонок та кількох стовпів огорожі. Зрештою, воно й зрозуміло, мабуть, німці встигли замаскувати об'єкт. Вони теж уміли маскуватися — різні там сітки, зелені маски, сніг. От лише дивувало, куди зникла дорога, на якій розвідники Волоха угледіли німецькі грузовики, що перевозили боєприпаси. Вона пролягала якраз по косогору до лісу, а тепер там на снігу не видно було й сліду від неї. «Може, замело вночі?» подумав лейтенант. Але хоч якась прикмета її повинна б лишитися навіть після хуртовини. А може, дорогу проклали в іншому місці і звідси її просто не видно? Зрештою, дорога йому тепер не потрібна, скористатися нею, видимо, не доведеться. Набагато важливіше було знайти зручні підступи до цього соснячка, щоб уночі якомога ближче підповзти до загорожі. Очевидно, відкритий польовий бік для цього мало годився, треба пошукати якісь підходи із заходу.

— Пивоваров, гайда! Тихо тільки…

Ухиляючись од мерзлого гілля, що набридливо чіплялося за їхні капюшони, вони пішли чагарями вниз, в обхід поля. Лейтенант знову насторожився, все в ньому так стислося, як не стискалося за всю шалену минулу ніч. Але довкола стояла тиша, їм ніхто не зустрівся, і це заспокоювало. Укотре вже Івановський став прикидати, як краще пробратися за огорожу — тепер це було, мабуть, найважливіше і найважче в його завданні. Зрозуміло, якщо штабелі боєприпасів близько від огорожі, то їх можна буде закидати гранатами і пляшками з КС, хоча навряд чи вони розміщені на такій відстані, щоб до них можна було докинути гранату. Доведеться тоді лізти крізь дріт. Краще за все, мабуть, зробити це одному, а всі інші прикриють на випадок чого і забезпечать відхід. Хай навіть буде короткий бій із