Піти й не повернутися - Василь Биков

Так хоч би й собаки, одному чи двом доведеться лізти крізь дріт — решта повинні будуть підманути собак і викликати на себе вогонь вартових — іншого не придумаєш. Головне — встигнути за лічені секунди підпалити й висадити в повітря якнайбільше штабелів. Усе інше зроблять детонуючі вибухи і довершить вогонь.

Чагарями вони перетнули улоговину, краєм узлісся обійшли відкрите поле. Близько не було нікого. Просувалися обережно, тепер уже, не поспішаючи. Іноді лейтенант зупинявся і прислухався: навкруги стояла вітряна зимова тиша. Звідкілясь вітер приніс в улоговину далекий гул моторів, але, вслухавшись, Івановський зрозумів, що це із шосе. Сосняк навдивовижу німо, наче аж мертво, мовчав.

За якихось півгодини на їхньому шляху несподівано трапився вибалочок. Звивистого і голого, із занесеними снігом схилами, його було видно на всю довжину, і лейтенант не відразу добрав, що це той самий вибалочок, з якого Волох пішов у завію до огорожі. Отже, треба зайти ще далі, чагарниками обігнути базу на кілометр глибше. Вже там, напевне, можна буде підійти до неї ближче й роздивитися детальніше.

Лейтенант оглянувся на Пивоварова, розчервоніле обличчя бійця наполовину затуляв мокрий обвислий капюшон; хлопець з усієї сили перебирав палицями, їхні лижі, як і до того, глибоко провалювалися в розсипчастому снігу. Долаючи в собі нетерпіння від того, що швидко наближалася мета, Івановський мовчки дав знак Пивоварову зачекати, а сам обійшов вибалочок і зупинився за широким розлогим кущем ліщини.

Голі, з обідраною корою стовпи огорожі були зовсім близько. Високі, в зріст людини, коли не вищі, вони помітно вирізнялися на сніжно-зеленуватому тлі молодих сосонок. Але, дивна річ, — за ними все ще нічого не було видно. Як він не напружував зір, ніде не міг побачити знайомі штабелі з жовтих і зелених ящиків, що так виразно стояли в його очах з того самого моменту, коли він запримітив їх у бінокль. Не було також видно і брезентів. Ця обставина знову недобрим передчуттям занепокоїла Івановського, і він махнув Пивоварову — мовляв, сядь, замри. Той зрозумів сигнал і присів на лижі, а лейтенант після недовгого вагання вийшов із-за кущів.

Напевне, він зробив нерозумно, як командирові групи йому не треба було так ризикувати собою, та Івановський не міг уже стриматися. Недобре передчуття знову охопило його, щось застряло в горлі, він проковтнув той клубок і, не відводячи погляду од близького вже узлісся, швидко й навпростець подався до нього.

Тепер їх розділяло всього якихось три сотні метрів, і вже з самого початку цього шляху лейтенант упевнився, що дроту на стовпах не було. Дріт, який колись густо обплутував базу, зняли, і його відсутність найбільшою тривогою, мало не переляком відгукнулася в свідомості Івановського. Вже нічого не остерігаючись і не звертаючи уваги на те, що його могли легко помітити у відкритому полі, він за кілька ривків досягнув сосонок і зупинився вражений, майже знищений тим, що побачив.

Бази не було.

У сосняку на пагорку ні вартових, ні собак, ні штабелів із жовто-зелених ящиків — під ногами рівно лежав незайманий сніг та по узліску тягся ряд білих стовпців — те єдине, що нагадувало зараз про базу — інших її прикмет тут не зосталося. Дріт акуратно зняли зі стовпів і відвезли кудись, мабуть, у інше, більш зручне місце.

Нерозуміння швидко змінилося в свідомості лейтенанта на збентеженість, навіть розгубленість, він постояв на чистому, свіжому після нічної завірюхи снігу, потім пішов на лижах до протилежного боку, туди, де колись був заїзд. Але й тут нічого не зосталося, тільки в гущавині молодого сосняка під снігом угадувалося кілька спустілих ям-капонірів та ще скраю узліску біля стовпів височіла купа присипаних снігом жердин, які, мабуть, підкладали під штабелі. Більше від бази не було нічого. Дорога, відсутність якої здивувала Івановського, білою смугою лежала під снігом — нею давно вже не їздили.

Якось раптово знесилівши, лейтенант притулився плечем до шершавого боку сосни, приголомшений пустотою і закинутістю цього тепер нікому вже не потрібного сосняка. Базу перемістили. Це було очевидним, але він усе ще не міг у те повірити. В його збентеженій свідомості засіла й не хотіла зникати вперта, невідчепна думка, що це омана, помилка, недоречне лихе непорозуміння і що потрібне лише невелике зусилля, аби все це змінилося. Іншого він не міг собі уявити, бо не в змозі був примиритися з тим, що й цього разу його спіткала невдача, що величезні зусилля групи витрачені даремно, що марно вони смертельно ризикували й втрачали людей і самі до краю знесилились. Вони запізнилися. Лейтенант не відразу повірив у це, та, постоявши під сосною і віддихавшись, усе ж зрозумів, що ніякої омани не було. Була жорстока, зла реальність, ще одна, велика біда з усіх бід, що випали за цю війну на його злощасну долю.

Насилу відірвавши плече од сосни, він став на лижі й відштовхнувся палицями. Лижі трохи проїхали по шурхотливому снігу й спинилися. Івановський не знав, як бути далі, вперше за кілька днів зникла необхідність поспішати, і він обіперся на палиці. На сосновій гілці неподалік з'явилася вертка сорока, яка весь час сердито скрекотала на нього; спурхнула над головою і з коротким писком зникла в гіллі синичка. Івановський стояв байдужий до природного життя лісу і нічого не помічав. Якесь заціпеніння сковувало його ослаблі м'язи, він ні про що не думав, лише дивився в порожнечу підліска, відчуваючи в собі таку знемогу, що здолати її, здавалося, не було ніякої можливості.

Так минуло чимало часу, але сосняк, як і досі, лишався пустим і непотрібним, і лейтенант нарешті змушений був схаменутися: все-таки на нього чекали бійці. Передусім Пивоваров. Івановський оглянувся — боєць терпляче сидів за вибалочком, там, де він залишив його, і лейтенант махнув рукою — давай, мовляв, сюди.

Поки той ішов по його сліду до сосняка, Івановський розстебнув ремінці лиж і ступив на сніг. Певно, тут можна було