Піти й не повернутися - Василь Биков

не боятися, в пустинному гайку не було нікого. Він зморено сів на невисокий, обсипаний снігом пеньок, випростав ногу. Треба вирішувати, що робити далі А головне — поміркувати, як цю невдачу розтлумачити бійцям. Він не міг позбутися прикрого відчуття якоїсь своєї провини, начебто він придумав усю цю історію з базою і когось обдурив. Хоч, коли розібратися, то найбільше обдурено його самого.

А втім, усе зваживши, зрозумієш, що тут не було обману, а була війна з її тисячами хитрощів, тонкощів, випадковостей, з усією різнонаправленістю її чинників.

Пивоваров тихо під'їхав по його лижні й мовчки зупинився навпроти. Боєць розгублено оглядав сосняк, зрідка кидаючи на лейтенанта спантеличений погляд. Та ось він зрештою здогадався.

— А що… Хіба тут була?

— Саме так — була.

— Гади! Вивезли, чи що?

— Вивезли, звичайно! — Івановський підхопився із свого пенька. — Пошили нас у дурні!

На здивування лейтенанта, Пивоваров дуже стримано зреагував на його запальні, гнівні слова.

— Видно, спізнилися.

— Еге ж. Більше двох тижнів минуло. Було коли.

— А тепер як же? Доведеться шукати.

— Що шукати?

— Ну, базу. Наказ же…

Звісно, бази не було, але наказ висадити її в повітря залишився. Чи давно лейтенант сам домагався у штабі цього наказу, який таки отримав на свою голову. «Що ж, тепер давай виконуй наказ, лейтенанте Івановський, шукай свою базу», — зло подумав про себе лейтенант. Однак тон, яким Пивоваров згадав про наказ, усе ж таки сподобався йому, і в душі він навіть зрадів. На випадок чого, певно, бійцям про це довго тлумачити не доведеться — коли зрозумів Пивоваров, то, мабуть, зрозуміють і всі інші.

Біда, що спершу так пригнітила Івановського, помалу стала меншати, хоч, певна річ, він не міг не усвідомлювати, скільки ще додалося клопоту. Видно з усього, базу перекинули на схід, ближче до лінії фронту — там і шукати її. Якщо йти вздовж шосе, обнишпорюючи кожен лісок, то, можливо, і вдасться її надибати. Але відразу ж спали на думку ті, за дорогою, та ще бідолаха Хакімов. І подумалось йому, що, певно, шукати базу вже не доведеться. На це потрібно багато часу, більше припасів, ніж ті, що вони мали. Знов-таки, чи довго зможеш іти з Хакімовим? Та й чи легко відшукати в гущавині лісів старанно замаскований об'єкт, який тепер став для них голкою в стіжку сіна? Зрештою, може бути й так, що бази взагалі вже немає — розвезли в частини і вистріляли в боях усе, до останньої міни.

Тоді що ж — повертатися з невикористаною вибухівкою, з повним запасом гранат? Знову на собі тягти бісові пляшки з КС і тремтіти, щоб який-небудь фріц, випустивши з дурного розуму чергу, не поцілив у них кулею? І це, втративши половину групи! З тяжкопораненим на волокуші. І, зрештою, в неприємному становищі цілковитого невдахи з'явитися перед генералом? Що скаже йому генерал?

— Та-ак…

Івановський зачерпнув пригорщу снігу, пожував і плюнув. Як завжди, після безсонної ночі в роті довго тримався огидний металевий присмак. Чомусь трохи нудило. І навіть потроху брали дрижаки. Хоча дрижаки брали, можливо, від утоми і втрати крові.

— У тебе бинт є? — запитав у Пивоварова. Той зняв рукавицю і став мацати кишені, а лейтенант підвівся з пенька.

— Допоможи мені, — сказав командир, розстібаючи штани. Він подумав, що тепер уже немає ніякого сенсу приховувати недоречне своє поранення.

— Що, поранило?

— Та зачепило вночі. От чорт, все ще сочиться…

Не дивно, що Пивоваров злякався — білі кальсони й ватні штани лейтенанта були густо залиті вже підсохлою кров'ю. Із зовнішнього боку стегна з невеликої ранки швидко збігав до коліна темно-бурий струмочок крові.

— Давай. Обмотуй. Та щоб туго.

— Лікаря треба.

— Якого там лікаря. Ось ти й будеш за лікаря.

Було видно, що Пивоваров стурбувався пораненням командира більше, ніж зникненням бази. Присівши поряд, боєць не дуже вправно обмотав бинтами стегно й туго зав'язав кінці собачим вузлом.

— Щоб не сповзла.

— Гаразд. Поки що потримається.

Закривавлений бинт Івановський кинув на сніг, підтяг штани, зав'язав шворку замащених маскувальних шароварів. Пивоваров прив'язав лижі. Судячи з спокійного вигляду, невдача з базою ніяк не позначилася на його настрої, і лейтенант у душі позаздрив солдатовій витримці. А втім, він просто боєць, а з бійця багато не візьмеш.

— Що тепер хлопцям сказати? — заклопотано спитав командир, відчувши бажання порадитись, щоб хоч трохи розвіяти свою пригніченість.

— А так і сказати. Що ж такого, — просто відповів Пивоваров.

— Що німці нас обдурили?

— Ну, а що ж! Обдурили то обдурили!..

— Авжеж, твоя правда, — подумавши, додав лейтенант. — Так і зробимо. Тільки куди от далі нам?

— А ви на карту подивіться, — простодушно порадив боєць.

— Яку карту?

 Свята простота, Пивоваров, очевидно, думав, що на військовій карті все позначено. Так само, бувало, й сільські тітки, побачивши, як командир розгортає карту, дивувалися, коли той запитував, як називається це село чи скільки кілометрів до міста. Так і його Пивоваров.

Зрештою, лейтенант нервувався і, здається, починав злитися — боліла потривожена рана й дуже погано було на душі — він усе ще не