Піти й не повернутися - Василь Биков

Івановський теж подався був за бійцем, але побачив у ракетному світлі кілька постатей, що бігли від дороги вздовж дротяної загорожі бази. Злякавшись, що вони перехоплять Фартучного, він поспішно випустив по них останню чергу, і коли спустілий кінець металевої стрічки випав у сніг, кинув непотрібний тепер йому кулемет і вихопив із кобури ТТ. Але він уже побачив своїх — двоє розвідників, пригнувшись, за руки і за ноги волокли командира.

— Живий? — запитав, підбігши до них.

— Де там! Убили! — крикнув Фартучний. — Проклятий вартовий! Треба ж…

Відстрілюючись, вони змінили напрямок, довго бігли в чагарнику і тільки тоді, коли віддалилися кілометрів на два, в якомусь ліску передихнули. Капітана убили наповал, нести його далі не було сенсу, до того ж десь поблизу тріщали мотоцикли, — здається, німці вислали погоню. Поспішаючи, бійці трохи розпушили мокру, з листям, землю, вигребли неглибоку ямку і присипали в ній командира. Зник також один із розвідників, що супроводив Волоха, не знали, чи він загинув, чи, може, відбився куди в іншому напрямку. Проте чекати його не могли, кожної хвилини тут могли появитися німці, втекти від них із пораненим Фіхом було б нелегко.

Проклинаючи ту кляту базу і свою невдачу, Івановський повів маленьку групу на північ — далі від сосняка, над яким усе ще горіли вночі ракети, і відсвіти од них довго супроводжували бійців. На душі в лейтенанта було погано, його охоплювали то злість, то розпач. Увесь час хотілося лаятись. Але Івановський не осуджував капітана — мабуть, сам на його місці вчинив би так само. Було кривдно до сліз, що прикрий сліпий випадок так здорово допоміг німцям. Коли б Волох не наткнувся на вартового, усе обійшлося б гаразд, вони, певно, висадили б у повітря базу, і тоді не потрібна була б оця вилазка з її неминучими жертвами.

Отже, слід бути обережнішими. У сто разів обережнішими, обачнішими, тим паче йому, Івановському, який тепер є відповідальним не лише перед самим собою…

Проминувши ліс, Івановський вивів групу на рівнину над річкою, і стомлені лижники довго посувалися прямо.

Тут уже не було ні підйомів, ні спусків, лижня бігла рівно, по глибокому снігу, та лейтенант з помітним зусиллям налягав на палиці. Лижі в пушистому снігу осідали глибше, ніж потрібно було для швидкої ходи, і майже не ковзали. Весь час прокладаючи лижню, командир брав на себе найбільше в цьому переході навантаження і десь опівночі відчув, що став знемагати. На ньому все було мокре, білизна не висихала від поту, гаряче дихання розпирало груди, стала доймати спрага. Та він не хотів їсти сніг, знав: вода обернеться зайвим потом, і це тільки зменшить витривалість і не додасть сили, якої потрібно йому ще багато.

Швидко минав час, а Дзюбін все ще не доганяв групи, і лейтенант сушив голову: що з ним сталося? Та, видно, треба кинути про нього й думати — коли не догнав раніше, то зараз не дожене: вони учистили вже половину шляху, коли не більше. В лейтенанта все стискається серце від думки, що їх стає дедалі менше. Не дійшли ще до місця, а чотирьох уже немає. Та він не міг, просто не мав права гаяти дорогоцінний час на пошуки або на чекання.

Івановський навмисне якомога рідше поглядав на годинника, він почав уже боятися невпинного плину часу й усю свою снагу витрачав на біг, стараючись про інше не думати. Певно, тому він не одразу помітив, що вітер подужчав, біля ніг заклубочилась поземка, здається, починав падати сніг. Кілька дужих поривів вітру так шмагонули по обличчю сніжною крупою, що лейтенантові аж дух забило. Навкруги стало глухо і темно. І без того малий нічний простір ще поменшав, майже зник у сірій негоді пітьми. Нічні плями довкола розтали. А вітер знов ударив снігом в обличчя, — здається, таки почалася завія. «Не на часі», — тривожно подумав лейтенант, дужче налягаючи на палиці. Лижі його вже зовсім тонули в снігу, вистромлюючи на поверхню самі лише ріжки. Стараючись не згубити напрямку, Івановський тепер майже не дивився під ноги, необхідно було якнайдалі бачити в темряві, у цьому полягав зараз основний його обов'язок. Інші поглядали на всі боки, замикаючий Лукашов відповідав за безпеку з тилу. Зрозуміло, в цій темряві легко було наткнутися на німців, та більше за несподівану зустріч з ними він боявся спізнитися. В завію чи в гарну погоду, а до ранку вони повинні прибути на місце.

Видимо, річка знову повернула вбік, бо спереду засіріло щось велике, проступаючи нерівним бугром із пітьми. Завія щосили гуляла над полем, і неможливо було побачити, що це таке. Однак оте громіздке було якраз на шляху групи, Івановський зрозумів це одразу і спинився. Він тепер частіше, ніж досі, придивлявся до компаса, вивіряючи маршрут. Позаду не відставав Судник, близько трималися й інші.

Те, що здалеку привернуло їхню увагу, зблизька виявилось якоюсь будівлею — садиба на околиці села чи якийсь хутір. Було дуже доречно завернути туди хоч би для того, щоб напитися, та лейтенант рішуче пішов у обхід. Він забобонно боявся усього, що могло зашкодити їхній меті й забрати час.

Крізь хуртовину трудно було вгадати, на якій відстані од них був цей хутір. Усього якусь хвилину він темнів збоку і вже мав зникнути, як раптом крізь вітер звідкілясь долинув крик. Лейтенант не збагнув ще, хто і навіть якою мовою кричить, як од будівлі почулось виразне гавкання собаки. Івановський чимдуж відштовхнувся палицями, роблячи сильний ривок у темряву, і ту ж мить вітряну тишу ночі розірвала приглушена завією черга. Трасуючі світляки куль у кількох місцях прошили над головою