Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

– Я б хотіла, щоб його не було.

У голосі Джо почулося легке тремтіння, і, прийнявши це за добрий знак, Лорі обернувся й постарався вкласти всю силу переконання у скрадливий тон, який ще ніколи не був настільки небезпечним.

– Не розчаровуй нас, дорога! Всі чекають цього. Дідусь хоче цього всім серцем, твої рідні радітимуть, та й я не можу без тебе. Скажи «так», і будемо щасливі. Скажи, скажи!

Навіть місяці потому Джо дивувалася, як у неї вистачило сили волі, щоб наполегливо триматися того рішення, яке вона прийняла, коли дійшла висновку, що не любить свого хлопчика й ніколи не полюбить. Їй було дуже важко, але вона знала, що відстрочка марна й жорстока.

– Я не можу сказати «так» із чистою совістю, тому не скажу. Згодом ти зрозумієш, що я мала рацію, і подякуєш мені за це, – почала вона урочисто.

– Будь я проклятий, якщо подякую! – і Лорі схопився з трави, палаючи обуренням від одного такого припущення.

– Так, подякуєш! – упиралася Джо. – Скоро це в тебе пройде, ти знайдеш якусь чарівну, добре виховану дівчину, яка любитиме тебе і стане прекрасною господинею твого прекрасного будинку. Я не стала б такою хазяйкою. Я негарна, незграбна, дивна й стара, і ти став би соромитися мене. Ми почали б сваритися – ось бачиш, навіть зараз ми не можемо не сваритися, – і мені не подобалося б вишукане товариство, а тобі подобалося б, і ти терпіти не міг би мою писанину, а я не могла б без неї, і ми стали б нещасні й шкодували б, що одружилися, і все було б огидно!

– То й що? – запитав Лорі, якому було нелегко дослухати до кінця це вимовлене з таким запалом пророцтво.

– Нічого, тільки те, що я, напевно, ніколи не вийду заміж. Я щаслива й так, і я дуже люблю мою свободу, щоб поспішати відмовитися від неї заради якого б то не було смертного чоловіка.

– Я знаю краще! – перебив її Лорі. – Це зараз ти так думаєш, але прийде час, коли ти когось покохаєш і кохатимеш його безмежно, і будеш готова жити й померти для нього. Я знаю, так і буде, ти така, в тебе так завжди. А мені доведеться стояти й дивитися на це! – і зневірений закоханий кинув капелюха на землю з жестом, який здався б комічним, якби вираз його обличчя не був таким трагічним.

– Так, я буду готова жити й померти для нього, якщо він коли-небудь прийде і змусить мене полюбити його всупереч моїй волі, а ти повинен робити все, що в твоїх силах! – крикнула Джо, остаточно втративши терпіння з бідним Тедді. – Я зробила все, що в моїх силах, але ти не хочеш бути розважливим, і це егоїзм з твого боку – випрошувати те, чого я не можу дати. Я завжди буду любити тебе, дуже любити – як друга, але я ніколи не вийду за тебе заміж, і чим раніше ти зрозумієш це, тим краще для нас обох. От і все!

Ці слова були наче вогонь, піднесений до пороху. З хвилину Лорі дивився на неї, немов не знаючи, що йому із собою робити, потім різко відвернувся, із відчаєм сказавши:

– Колись ти пошкодуєш про це, Джо.

– Куди ти? – крикнула вона – його обличчя дуже налякало її.

– До біса! – пролунала зовсім не втішна відповідь. Коли він кинувся до річки, серце Джо на мить завмерло, але потрібно багато божевілля, гріха або горя, щоб змусити молоду людину шукати смерті, а Лорі був не з тих слабких натур, для яких одна єдина поразка означає вже повний розгром. Він не думав про мелодраматичний стрибок у воду – якийсь сліпий інстинкт змусив його жбурнути капелюх і сюртук в човен і веслувати проти течії щосили, показуючи кращий результат переправи річкою, ніж на всіх веслувальних гонках, у яких він коли-небудь брав участь.

– Це піде йому на користь, і додому він прийде в такому ніжному, покаянному настрої, що в мене не вистачить духу з ним зустрітися, – сказала Джо, повільно чвалаючи додому з таким почуттям, немов вбила невинну істоту й поховала її під листям. – Я повинна піти й підготувати пана Лоуренса, щоб він був дуже ласкавий з моїм бідним хлопчиком. Я хотіла б, щоб він полюбив Бет. Можливо, так воно і буде з часом. Але мені починає здаватися, що я помилилася щодо її почуттів. Боже мій! Як це дівчатам може подобатися мати шанувальників і відмовляти їм? Гадаю, це огидно.

Упевнена, що ніхто не зробить це краще, ніж вона сама, Джо вирушила прямо до пана Лоуренса, мужньо розповіла про те, про що так важко розповісти, а потім не витримала й так гірко розплакалася з приводу власної бездушності, що добрий старий, хоч і був дуже розчарований тим, що трапилося, не вимовив і слова докору.

Йому було нелегко зрозуміти, як якась дівчина може не любити його Лорі, й він сподівався, що Джо передумає, але знав, мабуть, навіть краще, ніж вона, що «насильно милим не будеш». Тож він сумно похитав головою й вирішив відвезти онука подалі від гріха, оскільки останні, звернені до Джо слова запального юнака стурбували його більше, ніж він готовий був зізнатися.

Коли Лорі прийшов додому, смертельно втомлений, але досить спокійний, дідусь зустрів його так, немов ні про що не знав, і вів цю гру з годину або дві. Але коли вони сиділи вдвох у сутінках – час, який раніше так приємно проводили разом, – старому було важко говорити про дрібниці, а юнакові слухати, як хвалять його за успіхи останнього року, які тепер здавалися йому марними.

Він зносив це, поки був у силах, але потім підійшов до фортепіано й почав грати. Вікна були відчинені, й Джо, прогулюючись у саду із Бет, вперше розуміла музику краще, ніж сестра. Лорі грав «Патетичну сонату»[63], і грав так, як ніколи раніше.

– Дуже добре, але так сумно, до сліз. Зіграй нам що-небудь веселіше, хлопче, – сказав пан Лоуренс, чиє добре старе серце було повним співчуття, яке він хотів показати, але не знав як.

Лорі почав більш жваву п’єсу. Кілька хвилин він грав із напругою й мужньо пройшов би через це випробування, якби в момент, коли музика звучала тихіше, не почувся голос пані Марч, котра кликала:

– Джо, люба, йди сюди. Ти мені потрібна.

Ті самі слова, які жадав сказати Лорі, але з іншим значенням! Прислухавшись, він забув, де зупинився, і музика завершилася обірваним акордом, а музикант залишився мовчки сидіти в темряві.