Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

– А я думала, що ти закохана в нього, Бет, і я поїхала, бо не могла полюбити його! – вигукнула Джо, радіючи, що може, нарешті, сказати всю правду.

Бет була так здивована цією думкою, що Джо усміхнулася, незважаючи на страждання, і м’яко додала:

– Значить, ти не була закохана, люба? А я ж боялася, що це так, і уявляла, ніби твоє бідне серце весь цей час було сповнене страждань безнадійної любові.

– Ну що ти, Джо, як я могла, коли він був так закоханий в тебе? – сказала Бет по-дитячому простодушно. – Так, я дуже люблю Лорі. Та й чи може бути інакше, адже він такий добрий до мене? Але для мене він ніколи не міг бути ніким іншим, як тільки братом. І я сподіваюся, коли-небудь він справді стане моїм братом.

– Але не через мене, – рішуче озвалася Джо. – Для нього залишається Емі, вона б прекрасно підійшла йому, але я не відчуваю схильності до подібних речей зараз. І мені все одно, що буде і з ким буде, мені все байдуже, крім тебе, Бет. Ти повинна видужати.

– Я хочу – о, як я хочу! Я намагаюся, але щодня потроху втрачаю сили й відчуваю дедалі ясніше, що мені ніколи не повернути втраченого. Це як відплив, Джо, коли він змінює приплив, вода йде повільно, але її не можна зупинити.

– Його треба зупинити, твій відлив не повинен змінювати приплив так рано. Дев’ятнадцять – це занадто рано. Бет, я не дозволю тобі піти від нас. Я працюватиму, й молитимуся, й боротимуся з цим. Я втримаю тебе, незважаючи ні на що, не може бути занадто пізно. Бог не такий жорстокий, щоб відняти тебе в мене! – з бунтівним почуттям вигукнула бідна Джо, чий дух відрізнявся куди меншою побожною покірністю, ніж дух Бет.

Прості, щирі люди рідко говорять про свою набожність: вона проявляється у вчинках швидше, ніж у словах, і впливає на оточуючих більше, ніж проповіді або урочисті заяви. Бет не могла міркувати про віру або пояснити, що дає їй терпіння і мужність відректися від життя і спокійно й бадьоро очікувати смерті. Як довірливе дитя, вона не ставила запитань, але залишила все Богу й природі, Отцю й матері всіх нас, впевнена в тому, що вони, й тільки вони, можуть навчити і зміцнити серце й дух для цього життя й для того, що чекає на нас після смерті.

Вона не вимовляла благочестивих промов, не дорікала ні в чому Джо, вона лише глибше любила її за цю пристрасну прихильність і тягнулася до дорогої їй людської любові, якої наш Батько ніколи не хоче позбавляти нас, але через яку Він ще ближче привертає нас до Себе.

Вона не могла сказати: «Я рада померти», бо життя було миле їй, вона могла лише схлипнути: «Я намагаюся змиритися», міцно притулившись до Джо, коли перша важка хвиля цього великого горя обрушилася на них.

Незабаром Бет сказала з новознайденою безтурботністю:

– Ти скажеш їм про це, коли ми повернемося додому?

– Гадаю, вони зрозуміють все без слів, – зітхнула Джо, бо ж їй здавалося, що Бет змінюється щодень.

– Може бути так, а може й ні. Я чула, що ті, хто найбільше любить, часто сліпі до таких речей. Якщо вони не зрозуміють, скажи їм замість мене. Я не хочу жодних секретів, і краще приготувати їх заздалегідь. У Мег є Джон і малюки, щоб утішитися, але ти повинна підтримати тата й маму, добре, Джо?

– Якщо зможу. Але, Бет, я ще не здалася. Я хочу вірити, що це все-таки хвора уява, і не дозволю тобі думати, що це правда, – сказала Джо, намагаючись говорити весело.

Десь зо хвилину Бет лежала, задумавшись, а потім сказала, як завжди, тихо й спокійно:

– Мені важко це висловити, і я не спробувала б пояснити це нікому, крім тебе, бо я можу відкрито висловити все тільки моїй Джо. Я хочу лише сказати, що в мене таке відчуття, ніби мені не було призначено жити довго. Я не така, як ви. Я ніколи не будувала планів, не говорила, що робитиму, коли виросту. Я ніколи не думала про заміжжя, як думали всі ви. Я не могла уявити себе ніким іншим, крім маленької дурненької Бет, яка лише метушиться по дому і ні на що не придатна в будь-якому іншому місці. Я ніколи не хотіла нікуди їхати, й зараз найважче для мене – це залишити вас всіх. Я не боюся, але, схоже, сумуватиму за вами навіть на небесах.

Джо не могла говорити, й кілька хвилин не було ніяких інших звуків, крім зітхань вітру і плескоту прибою. Повз пронеслася білокрила чайка, її сріблясті груди спалахнули на сонці. Бет провела чайку поглядом, і очі її сповнилися смутку.

Маленька сіра пташка наблизилася до них, ідучи по прибережній смузі піску й попискуючи тихо й ніжно, немов насолоджувалася сонцем і морем. Вона повільно підійшла зовсім близько до Бет, дружньо подивилася на неї своїми маленькими очима і сіла на теплому камені, розправляючи мокре пір’ячко і відчуваючи себе цілком невимушено. Бет усміхнулася, і їй стало легше – здавалося, ця крихта пропонувала їй свою маленьку дружбу й нагадувала, що цим приємним світом все ще можна насолоджуватися.

– Мила маленька пташка! Дивись, Джо, зовсім ручна. Я люблю цих пташок більше, ніж чайок: вони не такі сміливі й красиві, але здаються задоволеними та довірливими. Я звикла називати їх «моїми пташками», коли ми були тут минулого літа, й мама сказала, що вони нагадують їй мене – вічно зайняті, непримітні, завжди біля берега й завжди насвистують свою щасливу пісеньку. Ти, Джо, чайка, сильна і вільна, любиш грозу і вітер, літаєш далеко над морем і щаслива на самоті. Мег – голубка, а Емі – жайворонок, який намагається піднятися за хмари, але завжди падає назад до свого гнізда. Мила дівчинка! Вона така честолюбна, але серце в неї добре й ніжне, і, як би високо вона не злетіла, ніколи не забуде рідний дім. Сподіваюся, що я ще побачу її, але здається, що вона так далеко.

– Вона приїде навесні, і на той час я збираюся зробити тебе здоровою і веселою, – почала було Джо, відчуваючи, що з усіх змін, що відбулися з Бет, найбільшою була зміна в її мові – здавалося, що тепер вона говорить без зусиль, просто думаючи вголос, і це було так несхоже на колишню сором’язливу Бет.

– Джо, дорога, залиш надію. Це марно. Я впевнена. Не варто сумувати, краще отримаймо задоволення від того, що є. В очікуванні майбутнього