Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

– Треба, і ти повинна вислухати мене. Марно, Джо, відкладати знову, нам доведеться з’ясувати все до кінця, і чим раніше, тим краще для нас обох, – відповів він, ставши раптом червоним і схвильованим.

– Тоді кажи, що хочеш, я слухаю, – сказала Джо з тієї покорою, яку породжує безвихідь.

Лорі був недосвідченим закоханим, але серйозним і щирим та справді хотів «з’ясувати все», нехай навіть доведеться померти при цій спробі. Тому він приступив до справи з властивим йому запалом. Незважаючи на мужні зусилля зберегти твердість, голос його весь час переривався.

– Я люблю тебе, Джо. З того часу, як ми познайомились. Я не міг інакше, ти була добра до мене. Я намагався показати тобі це, але ти не дозволяла. Тепер я маю намір змусити тебе вислухати все й дати мені відповідь, бо я не можу продовжувати жити так далі.

– Я хотіла уберегти тебе від цього. Я думала, ти зрозумієш… – почала було Джо, відчуваючи, що пояснити йому щось набагато важче, ніж вона припускала.

– Я знаю, ти хотіла, але дівчата такі дивні. Ніколи не знаєш, що вони мають на увазі. Вони кажуть «ні», коли хочуть сказати «так», і зводять людину з розуму просто для забави, – заперечив Лорі, підкріплюючи свою позицію цим незаперечним твердженням.

– Я не така. Я ніколи не хотіла викликати в тебе таку любов до мене. І я поїхала, щоб утримати тебе від цього, якщо зможу.

– Я так і думав. Це на тебе схоже, але все марно. Я полюбив тебе ще сильніше, і вчився старанно, щоб сподобатися тобі, я кинув більярд і все, що тобі не подобається, і чекав, і ніколи не скаржився. Я сподівався, що ти полюбиш мене, хоч я й «наполовину не такий хороший»… – тут голос Лорі перервався, і, не в силах впоратися з ним, він почав зривати жовтець, поки прочищав «прокляте горло».

– Ти хороший, ти занадто хороший для мене, і я вдячна тобі, і люблю тебе, але не розумію, чому я не можу любити тебе так, як ти хочеш. Я намагалася полюбити, але не можу змінити своє почуття, і це буде брехнею, якщо я скажу, що люблю, коли любові немає.

– Правда? Чесно, Джо?

Він різко зупинився, поставивши їй це запитання, і схопивши обидві її руки поглянув на неї так, що Джо не скоро вдалося забути цей погляд.

– Правда, дорогий, чесно.

Тепер вони були в гаю, біля огорожі, й коли Джо неохоче промовила ці слова, Лорі впустив її руки й відвернувся, немов бажаючи йти далі. Але вперше в житті огорожа виявилася для нього занадто важкою перепоною, і він зупинився, притулившись головою до вкритого мохом стовпа, і стояв так нерухомо, що Джо аж злякалася.

– О, Тедді, мені шкода, мені дуже шкода, я вбила б себе, якщо б від цього була якась користь! Я не хочу, щоб ти переживав це так важко. Я не можу нічого вдіяти. Ти ж знаєш, люди не можуть змусити себе любити інших людей, якщо їх не люблять, – сказала Джо вельми незграбно, але з каяттям і ніжно погладила його по плечу, згадуючи той час, коли він так само втішав її.

– Іноді вони це роблять, – відгукнувся з-за стовпа здавлений голос.

– Не думаю, що такого роду любов справжня, і не хочу пробувати, – прозвучала рішуча відповідь.

Запанувала мовчанка, лише дрізд безтурботно виспівував на вербі біля річки, а висока трава шелестіла під вітром. Раптом Джо сказала дуже серйозно, присівши на виступ огорожі:

– Лорі, я хочу тобі щось сказати.

Він здригнувся, немов у нього вистрілили, підвів голову і люто вигукнув:

– Не говори, Джо, я не винесу цього зараз!

– Не говорити чого? – запитала вона, дивуючись такій його люті.

– Що ти любиш того старого.

– Якого старого? – здивувалася Джо, думаючи, що він, можливо, має на увазі свого дідуся.

– Цього триклятого професора, про якого ти без кінця писала. Якщо ти скажеш, що любиш його, – я знаю, що зроблю якусь дурницю, – і вигляд у нього, зі стиснутими кулаками і блискучими від гніву очима, був такий, ніби він готовий на все.

Джо хотілося засміятися, але вона стрималася і сказала дружньо, хоч і сама почала втрачати холоднокровність:

– Не лайся, Тедді! Він не старий і зовсім не поганий, а хороший і добрий, мій найкращий друг після тебе. Прошу, не гнівайся. Я хочу бути доброю, але знаю, що розсерджуся, якщо ти ображатимеш мого професора. У мене немає ні найменшого наміру закохуватися ні в нього, ні в когось іще.

– Але потім ти полюбиш когось, і що тоді буде зі мною?

– Ти теж когось полюбиш, як розсудливий хлопчик, і забудеш всі ці прикрощі.

– Я не зможу полюбити нікого іншого, і я ніколи не забуду тебе, Джо! Ніколи, ніколи! – він тупнув ногою, щоб підкреслити ці пристрасні слова.

– Ну що мені з ним робити? – зітхнула Джо, відчуваючи, що емоції піддаються управлінню ще менше, ніж вона очікувала. – Ти не чуєш мене. Сядь і послухай, адже я справді хочу вчинити правильно і зробити тебе щасливим, – сказала вона, сподіваючись заспокоїти його невеликим міркуванням, і це доводило, що вона нічого не знає про любов.

Побачивши в її останніх словах промінь надії, Лорі кинувся на траву біля її ніг, сперся ліктем на виступ огорожі і в очікуванні спрямував очі на її обличчя. Таке становище не сприяло ні спокою розмови, ні ясності думки, бо як могла Джо сказати суворі слова своєму хлопчикові, коли він дивився на неї очима, повними любові й туги, з віями, все ще вологими від гірких сліз, до яких призвела її жорстокосердість? Вона ласкаво відвернула від себе його обличчя й заговорила, гладячи кучеряве волосся, яке було відпущене лише заради неї – це, зрозуміло, її зворушило!

– Я згодна з мамою, що ти і я не підходимо одне одному, бо наша запальність і сильна воля, ймовірно, зробили б нас дуже нещасними, якби ми були настільки дурні, щоб… – Джо забарилася, перш ніж вимовити останнє слово, але Лорі вимовив його з захопленням:

– …щоб одружитися. Ні, ми були б щасливими! Якби ти полюбила мене, Джо, я став би справжнім янголом, адже ти можеш зробити зі мною все, що хочеш.

– Ні, не можу. Я пробувала, і невдало. Я не хочу ризикувати нашим щастям шляхом такого серйозного досвіду. Ми не підходимо одне одному – і ніколи не підійдемо, тож будемо все життя добрими друзями й не робитимемо нічого необачного.

– Станемо, якщо тільки отримаємо можливість, – пробурмотів Лорі трохи революційним тоном.

– Ну, будь ласка, будь розсудливим, дивись на речі тверезо, – благала Джо, майже не знаючи, що робити.

– Не хочу бути розсудливим і, як ти це називаєш, «тверезо» дивитися